Читати книгу - "Вибрані твори"

Побіч правдивого стилю нашої доби творилася невдала його імітація. І це було і є найбільшим прокляттям і нашого мистецтва, і нашого життя. Ці імітатори, які замість дійсності давали бутафорію наших днів завдяки своїй кількості і легкості свого завдання робили довкола себе тріскучий бляшаний галас, що не раз заглушував живий і суворий голос правдивого сучасного стилю.

Ця імітація завдяки легкості свого змісту, або й просто беззмістовності, і яскравого свого оформлення — надзвичайно легко приймалася і поширювалася серед широких мас.

І, власне, це було найгіршим. Яскравість і бряцання імітації, тим, що звикали до них, не давали змоги оцінити шляхетну простоту правдивого стилю. Дійшло до найбільшого парадоксу, бо штучним почали називати якраз те, що було єдино правдивим, але що цілком не було подібним до більш розповсюдженої імітації. Надуманим почало видаватися те, що взагалі мало в собі думку. Бляшане тріскання заміняло вибухи духа.

Але не лише це було прокляттям, що принесла зі собою імітація. Люди, які не хотіли її прийняти, які хотіли б віднайти справжній стиль, не раз не можуть його добачити за навалою бездушної бутафорії, мучилися і мучаться думкою, що, власне, ця бутафорія є єдиним стилем нашої доби.

В передмові до однієї з книжок «Квартальника Вістника» читаємо:

Хто в боротьбі з противником бачив лише обов’язок, а не насолоду; хто в ненависті до нього бачив лише гідний осуду шовінізм; хто ставив над волею холодний інтелект, вічно гіпнотизований обставинами, той не надавався на провідника маси, умундированої чи ні.

В цьому є глибокий зміст. Любити свою справу понад усе, дивитися на неї як на саме життя, віддаватися їй з радістю — цю велику правду зрозуміли добре нації, що ростуть і міцніють на наших очах — Італія і Німеччина. «Сила через радість» — так зветься одна з роз-ривкових юнацьких організацій нової Німеччини. Та, власне, «радісна сила», яка джерелом б’є від неї, залишає незатерте враження на чужинців. Спогади про ту небувалу радісну силу вивозять чужинці з Німеччини до своїх батьківщин і ті спогади лишаються в їхніх душах глибше і довше, як враження від порядку нової Німеччини і від усіх її здобутків в ділянці техніки чи мистецтва.

Не тяжким обов’язком, не жертвою, не зреченням є життя тієї молоді. І разом з тим не порожнім і легким забиванням часу. Праця і спочинок, сила і радість, обов’язки і пристрасті переплітаються у тих юнаків в одну цілість. Вони нічого не зрікаються в житті, живуть барвно і гостро, але живуть для Німеччини. Кожний, хто бачив ту радісну молодь під час спортових змагань, в бальній залі, фабриці, в бюрах чи в струнких лавах під час маршу, бадьорих і розсміяних, відчував, що так само, як радістю є у них життя для батьківщини, — так не жертвою, а радістю буде і смерть для неї.

Власне, тепер, коли лунають домагання плекати культ наших традицій, мені хотілося б піднести високо традицію нашої радісної сили, очайдушного українського гумору, щоб забути назавжди понуру традицію XIX віку: традицію, що сприймала життя і служіння нації як тяжки й с іри й об ов’ я зок, як тісне ярмо, яке так стискає за горло, що з нього видобуваються лише стогін, квиління або благання. Не сміх, не клич чи наказ.

Десь в глибині душі — я певна, що не лише моєї, а багатьох з нас — цілком окреме місце займає блискучий світ козаччини. Мов добрих знайомих уявляємо ми собі людей того часу. З усміхом і подивом згадуємо струнких юнаків і мужчин подібних до Тараса Бульби, які з розмахом і гумором жили, кохали, рубалися за свій край, і з таким же самим шибеничним гумором за нього умирали. Кожне обличчя з знаного образу «Запорожці пишуть листа», нам ближче і симпатичніше завдяки своєму одчайдушному гумору, аніж не одне лице тих добрих знайомих, яких ми зустрічаємо щодня.

Коли читаємо про постаті того часу — живіше б’ється серце, гостріше працює фантазія і в душі росте одне з найхмільніших почувань — національна гордість. І дійсно, не може не захопити своєю особою хоч би такий Сірко, що був справжнім поетом війни: безкомпромісо-вий і безоглядний супроти ворогів і блискучо-дотепний в своїх листах до кримського хана.

Кожний, хто читав трилогію Сенкевича, був на довгий час полонений Богуном. «Бути таким, як він!» Про це мріяли сотні юнаків, з захопленням вдивляючи-ся в пориваючу постать, яку навіть перо чужинця не хотіло викривити. «Хай будуть такими, як він!» — проносилося в думках не однієї дівчини. Богун є непереможно захоплюючий своєю яскравою фантазією, нестримною сміливістю і безоглядністю в бою, і таким лицарським відношенням до жінки, якого б мусів вчитися у нього не один з висококультурних українців нашого віку, що вважає чемність до жінки за прикмету слабості, не гідну мужчини.

Богун був тим героєм, якого неспокійний дух живе і досі і пекучим вогнем вривається в душу молоді. Він був найяскравішим представником типу тогочасних українців, що зі сміхом зустрічали небезпеку, не розв’язували вузли, а розрубували їх, не жебрали, а здобували, що вважали потрібним здобути.

Безперечно, той тип міг мати тисячі вад, що їх не має навіть пересічна людина,