Читати книгу - "Вибрані твори"

може, йому бракувало багато чеснот, але він — і йому подібні — дали нам ту гостру емоцію, яку відчуваємо, читаючи у вищезгаданого автора, як ціла будова світу, з яким вони боролися, в крові й болоті лежала біля їхніх ніг.

Натомість жодної емоції не відчуваємо, читаючи твори багатьох українських письменників минулого віку. В нашій нації з’являється тип не одчайдушного лицаря, лише культурно-розважливого комбінатора. Він ніколи не рве вузли, тільки завжди хоче їх помалу і обережно розплутати. Цей тип зневажливо ставиться до сили гумору і завзятості Богунів. Для нього життя і служіння Батьківщині ніколи не є насолодою, лише т я ж к и м і н удн и м обо в’ я зко м. Служіння навіть найдорожчій, вибраній ідеї завжди лишається чомусь жертвою.

Безперечно, цей тип — ідеал XIX віку — має багато чеснот, незнаних Богунам і Сіркам. Він не дасть ніколи нікому «в зуби», навіть коли його образять, навіть не вилається. Він багато розмовляє про загальне добро, любить всіх, — цілу людськість і цілий світ, і старається зрозуміти і просвітити свій нарід. Любить він свою батьківщину, але такою безкрилою любов’ю, яка не в стані була пірвати за собою не лише інших, а й його самого. Ці українці XIX віку дивилися на життя не як на п’янюче змагання з головокружними злетами нагору або й із зривами згори, лише як на сірі, безконечні, але цілком безпечні сходи, з низькими ступінями, а кожний крок на такий ступінь вважали вони епохальною подією.

Публіцисти і громадські діячі того віку із завзяттям, вартим ліпшої справи, старалися знищити все, що мало ще на собі вогненну печать неспокійних душ Сірків і Богунів.

Драгоманів картав кожний відрух фанатичної любові до батьківщини серед своїх сучасників. Навіть члени Братства Тарасівців у своєму визнанні віри в «Правді» нібито і мріяли про найвищі ідеали, але не «вогнем і мечем» їх здобувати лагодилися, лише «духом і розумом». І надалі прагнули брататися з московськими поступовими колами, а у себе в Україні — аби була своя мова, аби влаштовувати Шевченкові свята і вчити неписьменних.

Вони хочуть бути вірними своєму народові, віддати йому життя, але у переносному значенні слова, бо, звичайно, вони ні на хвилину не ризикують головою, роз’їжджаючи по селах, збираючи етнографічний матеріал чи вивчаючи народню мову. На іншу, чинну любов їхня фантазія не могла надихнути нікого. Та й як могло бути інакше, коли членами тієї організації були люди, яких один з найвидатніших її членів характеризував як людей «надзвичайно м’якої вдачі, чулої душі і гуманного світогляду, що межував з тодішніми толстовцями». Все це чесноти з категорії тих, яких напевно ні однієї не мав ні Сірко, ні Богун. Такі люди йшли в народ і виконували свою дрібну мурашину працю, проклинаючи за неї долю.

І по цім боці настрій не був іншим. Навіть Франко в однім місці («ОЬга2кі galicyjskie», передмова) писав, що працює для свого народу «з почуття собачого обов’язку, з обов’язку панщиною цілого життя відробити ті шеляги, які взяв з народа на своє виховання».

Мій патріотизм, — пише він, — се не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, вложене долею на мої плечі.

Як на таке ж ярмо дивилися на свій патріотизм і поети XIX віку. Вогненне Шевченкове слово, відлунавши, не відбилося на їхній творчості. Від сентиментальних зітхань і йойкань, від культу ідилічно-розмріяного життя перейшли вони до сухої, безрадісної і безплідної інтелектуалістики.

Тоді в нашій поезії — слава Богу — зачали затихати соловейки, рідше співали солодкі Марусі, і змінилися Гриці. Але в своєму новому вигляді ці Гриці не звеличували Сірків. Вони почали виголошувати мудрі речення вроді: «Праця єдина з неволі нас вирве»; почали захвалювати розум і терпеливість, а героїзмом вважати найбільш безбарвне і безпристрасне життя.

Перечитуючи поезії того часу, ми не знайдемо в них захоплення життям, віри у власну силу, ні прагнення надзвичайного. Ці поети не дозволяють собі бути радісними в час недолі, ані навіть в своїх думках — не мріють як з тією недолею скінчити. В кожному вірші заклик не до боротьби, не до «фантазії», а до праці, і — чекання на чудо.

Капельгородський пише:

Сили й знання положімо ми сміло На діло. Щоб внести у царство темряви й гніту Освіту...

А тоді вже:

Доля щаслива до Неньки-Вкраїни Прилине.

Шелухин з обуренням ставиться до всіх,

Хто ніколи за віку свого не шукав Для життя ідеалу земного