Читати книгу - "Дженні"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ну, — відповіла Дженні, — ми з Лондона, але моя мати походила з Мулла. І, звісно, ви знаєте, що Болдріни — це ґлазґівські коти…
Мальтійська кішка зневажливо пхикнула:
— Лондон, га? Що є в тому Лондоні, чого немає тут у нас, та ще й вдвічі кращого?
Пітер не зміг не втрутитися:
— Ну, по-перше, Лондон набагато більший і…
— Розмір не має значення, — перебила його мальтійська кішка і додала: — Закладуся, у вас немає таких корабелень, як у нас. Нам не потрібні лондонські коти, щоб вони тут нами керували…
— Я й не хотів ніким керувати… — почав заперечувати Пітер, але Дженні його перебила, зазначивши:
— Звісно, Ґлазґо — найгарніше місто, і я дуже рада, що народилася тут. Ви знаєте, де мешкають інші наші родичі?
Мальтійська кішка презирливо глянула на них:
— Не можу сказати, щоб я дуже цим переймалася. Вони скрізь, і багато з них зовсім себе не поважають. Є гілка, яка відбула до Единбурґу, але, звісно, МИ не маємо справи ні з ким на східному березі. Провінціали, що з них взяти. Чому ви виїхали звідси? Не надто гарно для вас, напевно.
— О ні, — відповіла Дженні. — Мене забрали в кошику. А тоді, звісно, коли вже забрали, то я звикла, що усе… ну, інакше. Але хотілося повернутися…
— … і похизуватися, — неприємно завершила мальтійська кішка. — Кажуть, ось до чого дійшла родина. Наша гілка завжди вважала Ґлазґо досить гарним, щоб залишатися тут…
Дженні сказала:
— Ну, я думаю, ми краще підемо…
— Не зважайте, — сказала мальтійська кішка, але навіть без натяку на люб’язність, — можете залишатися. Я сама вже збиралася йти. Зрештою у своєму Лондоні ви принаймні не позбулися гарних манер, а це вже щось, хоча я не можу сказати того ж самого про вашого друга. Вдалого вам дня, — і з цими словами вона підвелася й пішла собі.
І якраз вчасно, бо хвіст Дженні страшенно викручувався й сіпався…
— О! — вигукнула вона, — яка неприємна особа. Якщо всі мої родичі такі, то я не хочу більше їх бачити. І ти чув це: «Що є в тому Лондоні, чого немає у нас, ще й вдвічі кращого?». І вона ще сміє називати когось провінціялом. Звісно, вона не справжня шотландка, у неї є італійська кров. Справжні шотландці добрі й гостинні, щойно вони познайомляться з тобою…
Слова «добрі» й «гостинні» змусили Пітера засумувати. Бо, правду кажучи, він скучив за привітною компанією дивакуватої команди «Графині Ґрінок». Хоч він навчився дбати про себе та й Дженні завжди була поруч, Пітер розумів, що йому чогось бракує і коти не повинні жити так, як живуть вони. І, крім того, було холодно, мокро й вогко, і хоч вони сховалися під аркою велетенського мосту, де дощ тієї миті не міг їх дістати, однак вітер заносив туди вологу, їм не пощастило, і вони не їли останні дванадцять годин. Дивувало те, що Пітер почав думати не про дім, матір, батька і няню, але про те, як добре було б комусь належати. Комусь, у кого знайшлося б для нього гарне, затишне місце біля каміна. Хто гладив би його по голові, чухав спинку й чесав під підборіддям, а ще щоб регулярно його годував і дозволяв поспати на подушці. Пітер подумав про когось, хто любив би його і кого любив би він.
— Дженні! Я хочу… О, я хочу комусь належати…
Ці слова вихопилися в нього проти волі, незважаючи на те, що він знав, як Дженні ставиться до людей і не хоче мати з ними справи. Дивно, але вона не розсердилася на нього, лише подивилася довгим пронизливим поглядом. Вона відкрила була рота, немов збиралася заговорити, але потім передумала, закрила його, не видавши ні звуку.
Підбадьорений такою реакцією, Пітер уже майже вимовив: «Дженні, як гадаєш, ти могла би спробувати ще раз…», коли без жодного попередження, гавкоту, гарчання чи розбризкування слини, з мороку кам’яно-залізної опори мості вискочили три пси і побігли до них перш ніж вони змогли хоч поворухнутися.
Почулося клацання зубів і пронизливий крик Дженні:
— Пітере! Біжи! Це вбивці…
І Дженні майнула уперед, а гігантський пітбуль мчав за нею. Наступної миті жах і паніка огорнули самого Пітера, бо він помітив, як два інші пси кинулися до нього. Ще довго після цього Пітер згадував те страхітливе враження, яке справили на нього їхні масивні груди і маленькі, довгі, схожі на зміїні, голови з короткими вухами і розкосими очима, які тепер палали, забачивши здобич. Розтулені писки, висолоплені язики, білі блискучі шаблеподібні зуби і жахливий звук їхніх кроків та кігтів, що шкреблися об камінь. А потім Пітер зірвався з місця, він біг, рятуючи своє життя, навколо кам’яної опори, на якій було встановлено високу сталеву башту підвісного мосту.
Пітер не знав, що сталося з Дженні. Запанікувавши, він навіть не думав про це, але розумів, що її попередження було намаганням його врятувати. Бо якщо собаки зловлять їх, то знищать так само швидко і професійно, як вони з Дженні убивають своїх щурів та мишей. Захват, виверт, удар — і все скінчено.
Ніколи Пітер не чув жахливішого звуку, ніж оте хрипке горлове гарчання, вбивчий рик, який наближався з кожним кроком довгоногих, могутніх тварин, які гналися за ним. Ривок — і щось торкнулося однієї з його задніх лап, але він зміг уникнути того, щоб його схопили. Пітер відчув страхітливе дихання, коли вони наблизилися.
А після цього він нічого не пам’ятав, окрім того, що піднімався вгору, вище, вище, вище, просто в повітря. Огорнений панікою, Пітер ворушив лапами, які торкалися каменю й заліза, спершу шорсткого, а потім слизького й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дженні», після закриття браузера.
