Читати книгу - "Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону"

1 травня 1945 р. святкували в цілком побідному дусі. Сліпий бачив, що дні війни пораховані. Та все таки шахтярів пігнали на шахту. Вправді, свобідні робітники не працювали, таборова братія лиш пересиділа час. Признати мушу, що того дня була таки добра зупа. Добра після совєтського смаку, згідно з рецептою: «Суп должен бить ґустой, штоб ложке нєльзя било повєрнуть». Ясно, це не було з якогось святочного приділу, але з того, що вже 10 днів наперед від нормального пайка все відбирали 10 % продуктів, а 1 травня це все разом зварили.

Про капітуляцію Німеччини довідалися ми в доволі драматичний спосіб. Було це вночі з 9 на 10 травня 1945 р. Наш начальник лагера, капітан, слухав, в очікуванні чогось важного, радіо до пізньої ночі. Десь коло 2-ої рано спікер заповів важне повідомлення. Важко було догадатися, що ще щось важного могло статися, бо Берлін та всі важніші міста були взяті, а альянти зустрілися на широкому фронті. Та коли спікер дрижучим голосом передав звідомлення про безуслівну капітуляцію Німеччини та припинення воєнних акцій, наш капітан схопився, як опарений і побіг у лагер, кричучи «канєц вайнє». Такої сцени ще табор ніколи не бачив.

Капітан НКВД бігав, як божевільний, по «корпусах», кричав «ура», будив своїх же в'язнів та цілував і обіймав їх. Він сам був старий уже та певно, не один раз передумав, як і що. Вістка блискавкою перебігла по таборі, ніхто не спав, усе «торжествувало». Не знали бідні, що вимріяний кінець війни їм нічого нового не принесе, окрім хіба 4-ої п'ятирічки. А ми, галичани, потиху дякували Богові за кінець одної війни й тут же просили про початок другої… Одна, казалося, війна сюди нас завела, ніщо інше, як друга, звідси нас виведе. Дійсно, як доля пересічного таборовика була непевна, так ще більше невесела була майбутність кожного з нас галичан.

Наслідки війни були, але не такі, як собі загал таборовиків бажав. Населення таборів, замість меншати, росло. Приходили перші транспорти «визволених» з робіт у Німеччині. Все добре вбрані, непогано відкормлені, люди, з валізами, повними всякого добра. Багато між ними українців. Я питав про галичан, та їх не було. «Паслєдній западнік убєжал у Польще» — довідався я врешті. Наш брат бачив, чим пахне совєтське визволення. До нашого табору прийшло їх до 3 сотні. З них мали формувати робочі «роти», але це пізніше. Покищо їх забрали в сусідній табір і вони, як пристало, ходили в шахту…

Цікавіша група, це були люди з був. Курляндського кітла, що капітулював аж 9 травня 1945 р. Звідти прийшла до нашого табору велика кількість, до 1500 людей, у початках червня 1945 р. Була це дійсна мозаїка народів. Між ними бачилося і нацменів і усяких балтійців, і росіян і німців, словом: мініятура залоги курляндського кітла, найбільш національно пестрого угрупування німецької армії. Вони теж, річ ясна, були призначені до роботи в шахті.

Між ними найбільш цікаву групу творили латиші, члени латиської 19 СС дивізії. Як вони самі говорили, що основні частини дивізії залишилися в Латвії для партизанської боротьби. Тих, кого привезли москалі сюди, було заскочено несподівано. Деяких забрали зі шпиталів, а деяких при спробі «демобілізуватися». При всьому пестрому особовому складі латиської групи, були тут люди, що імпонували й росіянам і вони саме надавали тон усій групі. І так найбільш цікава була постать капітана Альфреда Сольмінша. До війни, як казали, латиський аташе при посольстві в Парижі, летун, 40-літній мужчина, говорив прекрасно по-російськи, відзначався імпонуючою поведінкою. Його призначили зразу «начальником корпуса»-бараку, де жили балтійці. Був ще капітан царської фльоти, Озолінс, поручник 19 дивізії, пор. Буманіс, що став шефом одної з латиських «смєн», ще пару старшин, які не признавалося до своїх ранґ. Між підстаршинами попали деякі цікаві постаті: балетмайстер (як казали) ризької опери Віктор Озолінс, композитор і скрипач-віртуоз Андерсонс, швець і артист Азергайліс. Їх відразу впакували до місцевого кружка «художествєнной самодєятєльності» й вони, під скрегіт зубів російських «курляндців», подіставали роботи в бані, шевській та інших майстернях. З латишами нав'язали галичани скоро добрі відносини. Тут, як ніде, відчувалася спільнота долі всіх підсовєтських народів, а латиський спосіб думання був такий, як наш. Вони теж вірили в третю війну, третю і останню. Я теж мав між ними добрих приятелів, це були: Андре Ґраве, син полковника латиської поліції, що втік до Англії ще в 1943 р., а його самого завернули з утечі кораблем до Швеції вже москалі, далі, — Станіслав Леперс, Ріхардс Коссакатс й інші. Маючи часто до діла з балтійцями, які скоро стали частими відвідувачами «санчасті», я познайомився з багатьма інтеліґентними людьми, культурними, в европейському розумінні. Пам'ятаю з-поміж них фіна Ейно Луканено, естонця Ейно Ейнвелі і кілька литвинів. За який місяць вони вже були в контакті з своєю батьківщиною, гроші їм присилали масово. Присилали теж, що було новиною у таборі, книжки і газети. Пересічний латиш, повернувши з шахти, біг митися, їв зупу, витягав з-під сінника книжку або газету і читав перед сном ще годину. Відзначалися ще латиші добрим станом фізичного розвою, всі добре збудовані, добре відкормлені, все в погідні дні виходили опалюватися. Словом — цей прихід «курляндців» дещо відпружив тюремну атмосферу табору, хоч і підкреслив хвилеву перевагу Москви над «інородцами».

У таборі зібралося вкінці до 3000 людей, отже, багато понад поємність. Треба було думати про «розґрузку». Це саме була пора, коли наша найвища влада — Управлєніє по дєлам воєнноплєнних і інтєрнірованих — рішила, що треба творити табори після державної приналежности інтернованих. Скупі чутки з-поза табору доносили, що в інших таборах такий процес іде вже від тижнів. Сам по собі був він доказом своєрідного краху доцьогочасної провірної системи та непідготованости її для «обработкі» таких великих мас народу. До цього падали тут і там вискази таборових можновладців, які дозволяли заключати, що зміни будуть доволі радикальні. І так, від літа 1945 р. перестали пакувати до таборів «визволенців» з робіт у Німеччині, а творили з них «трудовиє батальйони», парамілітарні організації вільних людей, але без права, хоч покищо, повороту на батьківщину. Провірка оставших у таборі (негаличан) провадилася далеко менше строго, як дотепер. Майже щомісячно «особіст» оголошував нові списки «провєрених», що віддавали свій сінник, та виходили «за