Читати книгу - "Вершник без голови"

Та Колхаун давно вже не слухав цього велемовного монологу. Тільки-но впізнавши дерево, він ударив острогами свого рудого коня і погнав шаленим чвалом, тимчасом як старий Зеб лишився чаклувати над любою йому шкурою.

— Побий мене грім! — вигукнув мисливець, звівши очі й помітивши, що співрозмовник безцеремонно зник. — Не треба великого розуму, щоб здогадатися, з якого дива такий поспіх! Може, я й не вельми кмітливий, та, мабуть, не помилюся, коли скажу, що це справжнісінькі ревнощі, і вони ходять назирці!

Зеб Стамп не помилився. Не що інше, як ревнощі, змусили Кассія Колхауна так квапливо рушити назад — чорні ревнощі, які вперше спалахнули в ньому серед вигорілої прерії і розпалювались щодень дужче, — підживлювані й тим, що він бачив на власні очі, й тим, що йому тільки ввижалося, — аж поки взяли гору над усіма іншими почуттями й цілком заполонили його душу.

Уся та історія з плямистою лошицею — і те, що мустангер подарував її Луїзі й виїздив для неї, і те, що Луїза прийняла такий щедрий дарунок, навіть не намагаючись приховати своєї радості, — разом з іншими спостереженнями так вплинула на збуджену уяву Кассія Колхауна, що він став вважати Моріса-мустангера найнебезпечнішим своїм суперником.

Здавалося б, нижче суспільне становище ловця диких коней мало втримати відставного капітана від такого певного висновку чи нехай навіть підозри. Мабуть, так воно й було б, якби він менше знав вдачу Луїзи Пойндекстер. Але, спілкуючись із нею багато років, він розумів, що нема чого покладати якісь надії на її аристократичне походження і виховання: надто незалежними й сміливими до відчайдушності завжди були її погляди та поведінка. Більшість жінок із станових міркувань не зважилися б не лише на нерівний шлюб, а й на необачний вчинок, але Кассій Колхаун, малюючи в своїй розпаленій уяві поведінку двоюрідної сестри, знав, що для неї таких міркувань не існує.

Роздратований подіями того дня, якого йому так не щастило, він поспішав назад, туди, де влаштували сніданок. Схоже на дзвіницю дерево напровадило його на слід диких кобилиць, і тепер він не боявся заблукати. Треба було тільки триматись уже знайомої дороги. Колхаун скакав швидким клусом — куди швидшим, ніж хотілося б його стомленому коневі, — і гіркі думи, що вже з годину були його єдиними супутниками, особливо гіркі серед тихої безлюдної прерії, — дедалі дужче поривали його вперед.

Не стало йому легше й тоді, коли він побачив попереду ще двох вершників, які могли б скласти йому товариство, бо їхали туди ж, куди й він. І хоч Колхаун бачив тільки їхні спини, та й то з чималої віддалі, проте легко впізнав обох. Це були саме ті двоє, що посіяли в його душі гіркоту.

Вони теж поверталися слідом диких кобилиць, що на нього виїхали з бічної стежки за хвилю перед тим, як Колхаун їх побачив. Вони їхали поряд — так близько одне до одного, що мало не торкалися сідлами, — і, певно, цілком захоплені розмовою, не помітили самотнього вершника. Обоє начебто не дуже поспішали повернутися до товариства, бо їхали мало не ступою, і вершниця раз по раз трохи відставала.

Те, як близько вони їхали, як сиділи в сідлах, не зважаючи ні на що довкола, і, нарешті, як притримували коней, — все те і ще кілька дрібніших деталей, що не пройшли повз увагу Колхауна, збудило — чи, точніше, посилило — в ньому таку підозру, що він мало не задихнувся з люті.

Спершу йому, палкому південцеві, захотілося чимдуж поскакати до них і брутально урвати ту довірчу розмову. Скоряючись цьому пориванню, відставний капітан знов ударив острогами свого змореного коня, і той знехотя пішов чвалом.

Та за кілька секунд Колхаун раптом сповільнив скок, — певно, змінивши рішення. Ті двоє не почули тупотіння його коня й навіть гадки не мали, що хтось їде за ними, хоч він був уже за якихось двісті ярдів. Колхаун добре чув сріблястий голосок двоюрідної сестри, що була явно говіркішою. Яка ж то мала бути цікава розмова, коли вони навіть не помітили його наближення!

От якби він міг підслухати, про що вони говорять! Здавалось, у відкритій прерії це зробити неможливо. Та, може, все-таки спробувати? її двоє вочевидь так захопилися розмовою, що можна було сподіватися щось почути. Та й трава прерії була м'яка, мов оксамит, і коні ступали по ній майже безгучно.

Колхауна брала така нетерплячка, що він не міг змусити себе їхати повільно й пустив свого рудого однохіддю — звичним для коней південно-західних штатів швидким алюром. Піднімаючи копита не більш як на дюйм над землею, майже ковзаючи ними по траві, кінь тихо посувався вперед — тихо, але досить швидко, і за якийсь десяток секунд уже наздогнав плямисту лошицю та гнідого коня мустангера.

Тоді Колхаун притримав коня і змусив іти так само повільно, як ті, а сам нахилився вперед і став жадібно прислухатися. Видно було, що він замислив щось страшне і ось-ось чи то вибухне брутальною лайкою, чи то вхопиться за ніж або револьвер.

Його дальшу поведінку мало визначити те, що він почує.

Та з волі випадку — а може, й провидіння — він не почув ні слова. Хоч двоє вершників не помічали нічого навколо, проте коні їхні не були такі неуважливі. Ступою рудий кінь ішов важко — давалася взнаки й утома, — і чуткі вуха плямистої та гнідого враз уловили звук його копит, і обоє, наче за командою, сіпнули головами догори й голосно заіржали.

Колхауна побачили.

— О, кузен Кас! — вигукнула Луїза не так здивовано, як невдоволено. — Ти тут? А де батько й Генрі, де всі інші?

— Чому ти питаєш про це мене, Лу? Я знаю не більше за тебе.

— Он як? Хіба ти не поїхав нам назустріч? І вони теж… Ой, твій рудий весь у піні! Так наче ти скакав на ньому не менше, ніж ми.

— Авжеж. Я подався за тобою з самого початку, хотів допомогти тобі.

— Справді? То, виходить, ти їхав за нами? Дякую, кузене! Я саме дякувала й містерові Джеральду, що теж помчав за мною і великодушно вирятував нас із Луною з дуже скрутного становища, я б сказала навіть — із страшної небезпеки. Ти знаєш, що за нами погнався табун диких жеребців і ми тікали від них, просто-таки рятуючи своє життя?

— Так, знаю.

— Ти бачив, як вони гналися за нами?