Читати книгу - "Вершник без голови"

— Коли й повернулися, то вже після того, як тут проїхали вершники. Схоже на те, що вони помінялися місцями.

— Що ви хочете цим сказати, містере Стампе?

— А те, що вже не вершники гналися за кобилицями, а кобилиці за вершниками.

— Звідки ви знаєте?

— Хіба ж ви не бачите, що відбитки підків геть затоптані кобилицями?.. Кобилицями?.. Е ні! Побий мене грім, це не кобилячі сліди, вони на добрий дюйм більші. Тут проскакали жеребці. Та ще й цілий табун. Милий Боже, невже вони…

— Що?

— Погналися за плямистою. Коли так, то міс Луїза була у великій небезпеці. Їдьмо далі!

Не чекаючи відповіді співрозмовника, старий мисливець пустив свою шкапу підтюпцем, і Колхаун подався слідом за ним, домагаючись, щоб він пояснив свої незрозумілі слова. Та Зеб не став нічого пояснювати, тільки махнув рукою, ніби хотів сказати: відчепись, мовляв, не заважай.

Якийсь час він пильно придивлявся до сліду, намагаючись розрізнити відбитки підків, — а це було не так легко, бо подекуди їх зовсім затоптали копита дикого табуна. Лише час від часу мисливець добачав їх, усе так само їдучи підтюпцем на своїй конячині. І тільки тоді, коли він опинився за сто ярдів від провалля, з його обличчя збіг заклопотаний вираз, і він зволив дати пояснення, якого від нього знов зажадали.

— Он воно що, — мовив Колхаун, почувши те пояснення. — А звідки ви знаєте, що їм пощастило втекти?

— Погляньте отуди.

— Мертвий мустанг? І начебто недавно вбитий… Про що ж це говорить?

— Про те, що мустангер убив його.

І ви гадаєте, це так налякало решту, що вони не погналися далі?

— Далі вони не погналися, та не тільки з переляку. Ось що їм завадило… — Зеб кивнув на труп жеребця. — Милий Боже, ото був стрибок! — І він показав на провалля, над яким вони тепер стояли.

— Невже ви гадаєте, що вони перескочили на той бік? — спитав Колхаун. — Це неможливо.

— А таки перескочили, це ж ясно як Божий день. Хіба ви не бачите їхніх слідів і тут, і з того боку? І міс Пойндекстер перша. Побий мене грім, оце-то дівчина!.. Вони запевне перескочили обоє ще до того, як застрелили жеребця, бо інакше не змогли б. Тільки тут можна перемахнути цей яр. Чорт його бери, ну й розумник же той мустангер, поклав його просто на дорозі в табуна, саме там, де вони мали стрибати!

— То ви гадаєте, що він і моя кузина разом перескочили це провалля?

— Не те щоб разом, — пояснив Зеб, не підозрюючи, що ховається за цим запитанням. — Я ж уже казав, плямиста перескочила перша. Бачите її сліди на тому боці?

— Бачу.

— Ну, то хіба не видно, що по них ідуть сліди мустангерового коня?

— А-а, справді.

— Жеребці туди не стрибали, жоден з цілого табуна. Тепер я бачу, як усе воно було. Той хлопчина спинився там і вліпив кулю в цього поганця. А то було однаково що замкнути за собою двері. Мустанги побачили, що йому капець, і повернули геть. Отуди, понад яром, онде їхні сліди.

— А вони не могли обминути яр і гнатися далі?

— Щоб так дістатися на той бік, їм довелося б пробігти десять миль — п'ять до кінця яру і п'ять назад. Ні, містере Колхауне, такого бути не могло. Отож вам нема чого тривожитись за міс Луїзу: хто-хто, а вони за нею більше не гналися. А вона та мустангер, перескочивши яр, подалися собі далі, тихо й мирно, мов два голубочки. Всі страхіття минулися, і тепер вони обоє, мабуть, уже простують назад до фургона, де на них чекає вся компанія.

— Їдьмо! — нетерпляче вигукнув Колхаун, так наче й досі вважав, що Луїзі загрожує небезпека.- їдьмо, містере Стампе! Мерщій вертаймося туди!

— Зробіть ласку, не підганяйте мене, — відказав Зеб, неквапливо злазячи з сідла й витягаючи з піхов свій мисливський ніж. — Вам доведеться хвилин з десяток почекати.

— Почекати? Чого? — невдоволено запитав Колхаун.

— Поки я злуплю шкуру з цього жеребчика. Шкура добряча, в селищі за неї дадуть усі п'ять доларів. А п'ять доларів у прерії не щодня отак валяються.

— Під три чорти ту шкуру! — злісно вигукнув роздратований Колхаун. — Покиньте її, і їдьмо!

— Е ні, такої дурниці я не зроблю, — спокійнісінько озвався мисливець, розрізаючи гострим ножем шкуру на череві вбитого мустанга. — Ви собі можете їхати, містере Колхауне, а Зеб Стамп і з місця не зрушить, поки не завдасть цю шкуру на спину своїй старій худобині. От що вже ні, то ні.

— Ну, Зебе, як же я можу їхати сам? Ви ж добре знаєте, що я не знайду дороги!

— Та воно, мабуть, так. Я й не казав, що знайдете.

— Слухайте, ви, впертий старигане! Мені зараз дорога кожна мить. А ви зніматимете цю шкуру не менш як півгодини.

— Хвилин двадцять, не більше.

— Ну, нехай двадцять. Для мене ці двадцять хвилин важать куди більше, ніж п'ять доларів. Ви казали, скільки вона коштує? То покиньте її, і я заплачу вам ці гроші.

— Он як! Щедро, нічого не скажеш, з біса щедро. Та я на таке пристати не можу. То була б чистісінька підлота, гідна хіба що якогось ницого мексиканця, — взяти гроші отак ні за що, а ми ж із вами знайомі і нам по дорозі. Та як подивитися з другого боку, то я просто не можу покинути шкуру, що коштує п'ять доларів, гнити отут серед прерії, не кажучи вже про те, що поки мені трапиться знов сюди завернути, її геть знівечать грифи та койоти.

— Це просто казна-що! Що ж мені робити?

— Ви так дуже поспішаєте? Жаль, та нічого не вдієш… Аж ні, стривайте! Вам ні до чого дожидати мене. Ви й самі любісінько знайдете дорогу до фургона. Бачите оте дерево на обрії, високу тополю?

— Бачу.

— Добре. А не пригадуєте, чи бачили її раніше? Та чудна тополя скидається більш на церковну дзвіницю, аніж на дерево.

— А-а, так-так, — мовив Колхаун. — Тепер, коли ви сказали, я пригадав. Ми проскакали повз, неї, коли гналися за дикими кобилицями.

— Достеменно так. А коли пригадали, то що вам завадить проскакати повз неї ще раз і знов піти слідом диких кобилиць, тільки назад? Він і виведе на те саме місце, звідки ви вирушили, і де, певно ж, вас уже дожидає ваша двоюрідна сестричка, міс Пойндекстер, і вся весела компанія, розпиваючи оті свої французькі шампанеї. Дай Боже, щоб