Читати книгу - "Мерці"

Лілі повільно розплющила очі й презирливо подивилась у красиве, занадто красиве для чоловіка обличчя: «І чим він мене так привабив? Я ж не люблю красунчиків… Мені б швидше підійшов Квазімодо. Це як риба «з душком» — огидно й смачно…»

— Що мовчиш? Де була? Бачу, у тебе нова зачіска, — продовжував Анатолій. — Мабуть, почала нове життя?

Дві доби десь пропадала, а тепер, значить, повернулася до родинного гніздечка — пір’ячко почистити?

— Це, зауважу, любий, моє родинне гніздечко! — відказала Ліліана. — А ти можеш летіти до свого хоч зараз! Наш громадянський шлюб добігає логічного завершення, чи не так?

— Гадаю, саме так! — аніскілечки не здивувався той і присів на край ванни. — Треба з усім цим кінчати…

Він неспішно запалив і за звичкою, всунув другу цигарку в губи Лілі.

— Кажуть, що цигарка — це останнє, що дають перед стратою… — криво посміхнувся він.

— Я тебе страчувати не збираюся, — сказала Лілі. — Просто йди своєю дорогою. Ти мені перешкоджаєш.

— Ось як… Тоді й я тобі дещо скажу: ти мені також перешкоджаєш.

— Це ж у чому? — Лілі випустила кільце диму.

— Ну, наприклад… стати вільним, а головне — багатим.

— Тобі ніколи не стати багатим, — зітхнула Лілі. — Ти — плебс. А вільним можеш стати хоч зараз.

Анатолій нахилився над її головою. Вона навіть відчула запах його улюблених парфумів «Прощавай, зброє!»

— Тобі ніколи не знайти діамантів убієнної тобою бідолашної бабусі, — раптом чітко й зловісно прошепотів Анатолій у самісіньке вухо. Лілі так і заклякла з цигаркою в зубах та неприродно виряченими очима. — Де вони, знаю тільки я…

— Звідки?.. — прохрипіла вона, безпорадно споглядаючи цю гору м’язів, що нависала над нею.

— Від Заріночки вашої, - спокійно продовжував Анатолій. — Від кішечки Заріночки, яка так вірно зберігала таємницю, що довелося її трохи помучити…

— Невже це ти? Не вірю! — вигукнула Лілі, намагаючись вилізти зі слизької ванни.

— А ти повір… — посміхнувся Анатолій.

І вона повірила, по новому дивлячись у його холодні скляні очі.

— Чого ж ти хочеш, сволото? — прошепотіла вона. — Розділимо та й розбіжимося… Якщо Вовка нас не випередить.

— Не випередить, люба, не хвилюйся!

Він сказав це так, що вона одразу все зрозуміла.

— Толику, давай почнем усе спочатку… — змінила тон Лілі. — Ти виявився розумнішим, ніж я гадала.

— Пізно починати, — сказав він. — Ти допалила?

— Я серйозно. Причому тут це? — здивувалася Лілі, намацуючи поглядом ножиці, що лежали зовсім поруч на поличці біля дзеркала…

— І я серйозно, — відказав він і щосили обома руками натис на її голову. …Недопалок у її вустах зашкварчав і випірнув на поверхню запашної шведської піни.

* * *

Гаятися не можна! Анатолій почав швидко збиратися й радів, що у цій квартирі не так уже й багато його особистих речей. Треба забрати все. Він почав пакувати до валізи все, що могло б навести на його слід. Скинувши дорогого костюма, натягнув джинси, светр, поклав до торби маленьку металеву лопатку.

Було близько дванадцятої ночі. «Начхати! — подумав Анатолій. — Буду копати. Зараз такий час, що ніхто ні на кого не звертає уваги. Нехай думають, що я набираю землі для квітів!»

У старий двір дістався о пів на першу. Одразу ж помітив ту стару березу, про яку казала Заріна. На подвір’ї нікого не було. Він стояв навколішки посеред двору, і йому здавалося, що він просто маленький хлопчик, який грається в піску. Десь на шостому поверсі світилися вікна колишнього помешкання Ліліани.

«Молодець, моя кішечка, — думав, копаючи Анатолій. — Але ж яке хитре, стерво… Думала купувати мене по шматках, як м’ясо. Ось сотня за ліжко, ось — за штамп у паспорті!.. Не вийшло!..»

Нарешті лопатка натрапила на брудний згорток.

Анатолій обережно витяг його і струсив землю.

Розгорнув… Маленькі і великі камінці зблиснули у темряві. Десять масивних перснів, кольє, три браслети, чотири брошки… І все це — його! Усе — діаманти найчистішої води.

Він поспіхом засунув згорток до сумки і, кинувши лопатку, швидко попрямував у темряву арки, аби скоріше вийти з цього двору. І ніколи більше сюди не повертатися. Навіть подумки.

В арці за своєю спиною він почув легкий шурхіт…

З темряви вийшли три постаті й оточили його.

«Грабіжники» — миттєво здогадався Анатолій і одразу почув наказ:

— Руки за голову! Обличчям до стіни!

Сумка випала з тремтячих рук. Ліхтарі освітили його, засліпивши очі. На зап’ястях заклацнулися наручники. Усе скінчилося за якусь мить. Анатолія заштовхали до міліцейського фурґону, що чекав на дорозі. Заревів мотор, зблиснули фари й на мить освітили темний колодязь двору. Двору мерців.

* * *

…Кінець травня 80-го року видався спекотним. У школах закінчилися заняття, дітлахи тинялися дворами і, як риби, ковтали важке гаряче повітря, канючили в батьків гроші на морозиво й періодично втікали на міський пляж.

Але цій зграйці було не до сопливих дитячих розваг.

Четверо модно вбраних дівчаток і один білявий хлопчик стояли перед масивними дерев’яними дверима й роздивлялися фігурну ручку у вигляді слонячої голо ви із загнутим догори хоботом. Нарешті одна з дівчаток натисла на кнопку дзвінка. Їм довго не відчиняли.

Згодом з за дверей долинув старечий хрипкий голос:

— Віро, це ти, дитино?

— Ми — тимурівці, — бадьорим голосом гукнула Лілі у замкову шпарину. — Прийшли дізнатися, чи не потрібно вам вимити вікна або сходити по хліб?

Двері трохи прочинилися, й вицвіле око під чорною густою бровою недовірливо зиркнуло на зграйку дітлахів.

— Мені нічого не потрібно, дякую.

Стара вже хотіла зачинити двері, але Лілі здогадалася швиденько підставити ногу.

— Ой-ой! — заверещала вона, і стара знову прочинила двері. — Вибачте, але нам у школі не повірять. У нас на обліку всі пенсіонери нашого двору, і ми маємо допомогати всім. Якщо хтось відмовляється від допомоги — це треба зробити письмово. У нас дуже суворий ланковий.

Стара невдоволено відчинила двері.

— Ну що ж, проходьте. Тільки не смітіть і сидіть тихенько.

Діти увійшли до кімнати.

— Ого! Як у вас тут цікаво! — сплеснула руками смаглява дівчинка й узяла з комода статуетку.

— Тебе хіба батьки не вчили: перед тим, як щось взяти, треба запитати дозволу господаря? — суворо зауважила стара.

— Облиш, дурепо! — наказала інша дівчинка, відбираючи в подруги дивну штуковину й ставлячи її на місце.

— Так. Що я маю писати? — запитала Алоїза Абелів на, дістаючи письмове приладдя.

— Сідайте, будь ласка, і пишіть так… — замислилася найрозумніша з подруг — шатенка у мережаних шортиках. — Зараз я подумаю…

— А може, вам усе ж таки вимити вікна? — запитав хлопчик, сновигаючи навколо великого круглого столу, за яким сиділа хазяйка квартири.