Читати книгу - "Анатомічний атлас. Важко бути жабою"

Нагорі на нас вже чекав лікар. Він був одягнений у традиційно білий халат, мав чудову ясну посмішку та широкі скандинавські вилиці.

— А-а, — протягнув він, — брати?

Ми закивали.

— Да-да, брати це добре. Ну що, брати? Новини невтішні. Помер ваш братик. — І він радісно підморгнув спочатку мені, а потім Толіку. — Але не хвилюйтесь, — продовжив веселий лікар. — Помер ваш Рюшин не фізично.

— Тобто? — не зрозуміли ми.

— Шкода хлопця, звичайно, — зітхнув лікар, — однак що поробиш? У нього психоз. Ні, не психоз. У нього цей, психопатичний стан. Він злий.

— Як злий? — знову нічого не зрозуміли ми.

— Злий, — повторив лікар і закліпав очима, очікуючи нашої реакції. Ми і далі нічого не розуміли. Нам кажуть, що він помер, але не фізично, у нього психоз, а на додачу він ще й злий.

— Поясніть, — звернувся Толік, — по-людськи. Як це — злий? Що значить злий? Він що, на людей кидається?

— В яблучко, мій ненаглядний, — зрадів кмітливості Толіка лікар. — Ми його відкачали, однак він, неначе жаба якась, обповз усю палату і заліз за батарею.

— Чекайте-чекайте, — замахав руками Толян. — Так і раніше було. Він уві сні завжди заповзав у різні дірки…

— Так це, шановний, — не полишаючи посмішки, перебив Толіка лікар, — не уві сні було. Він там і досі, здається, повзає. Як гусінь, — додав лікар і загиготав. — А ось буквально півгодини тому відкусив Паличу палець.

— Так він і мені колись палець відкусив. — І Толян показав лікарю ще забинтований обрубок.

— Яка чарівна штучка, — прогоготів лікар і доторкнувся до огризка. — Так це, знаєте, лікарям такого не можна робити. Вони одразу діагнози ставлять. Ех, шкода Палича, а він вашому Рюшкіну якраз збирався чергове промивання робити. Ох! — раптом здригнувся лікар. — Знаєте, наркотики — це так погано. Ой, як же це погано. Повезло вашому братику. Тільки… доведеться його на Смілу вести.

— Як на Смілу! — злякався Толік.

— А отак. Ви даєте добро везти його на Смілу?

— Та Господь з вами, — Толік знову замахав руками. — Ми беремо його на поруки і обіцяємо стежити за ним і вдень і вночі, - задумався він і для певності додав: — На правах братів, звичайно.

— Та які з вас брати, — засміявся лікар. — Ми вже його мамашкє зателефонували. Вона дала добро. А ви молодці, пацани, я вас поважаю. Секундочку… — лікар витягнув вказівного пальця, імітуючи секундочку, і зник у кабінеті, з якого тхнуло цибулею та людськими стражданнями.

8

— Гондон, — промовив Толік і сплюнув на лікарняну підлогу.

Я з ним погодився і теж сплюнув. Нехай сучка з Мозамбіку, себто з Ефіопії, потім вимиває.

За хвилину з'явився лікар. Він, вишкірений, але вже без посмішки, підійшов до нас упритул, схопив за ґудзики наших сорочок і крізь стиснуті губи промовив:

— Мені все одно, хто ви і що ви, однак мама вашого наркомана сказала, що згодна здати вашого друга в дурдом. Якщо ви хочете, можете супроводити його разом з нашими санітарами, а якщо ні, то пиздуйте звідси куди подалі і не розстроюйте Палича. Він і без того не в гуморі.

— Руку прибери, Мєнгєлє, - хижо заричав Толік і пустив ніздрями полум'я.

Лікар і справді прибрав руку, сказавши, що йому все одно, але, хай там як, Віталіка везуть на Смілу сьогодні ввечері, о шостій.

— Можете супроводжувати свого пацана, — додав він й розтікся в масляній посмішці.

Я глянув на його ліву руку і побачив забинтованого мізинця.

— Ми прийдемо, Палич! — крикнув я лікарю і натиснув кнопку ліфта.

— Божевільня, — простогнав Толік.

— Гірше Сміли, — додав я.

9

Залишивши позаду себе лікарню, ми попрямували в бік нашого будинку. До нього йти години дві, тому ми вирішили сісти в автобус і доїхати за двадцять хвилин. Тим більше, враховуючи три безсонні ночі, це був найкращий варіант добратися додому.

— Важке випробування для пацана, — сказав Толян, засинаючи на моєму плечі.

Вдома ми зателефонували мамі Вія, намагалися пояснити, що Сміла для Віталіка не найкращий варіант, однак та нічого не хотіла слухати.

— Ви ще сцикуни, хлопці, - казала вона, — а в сім'ї потреби, і я вже доросла до того віку, коли можу приймати рішення.

— Але ж ви загубите Віталіка.

— Значить, так буде краще, — незворушно стояла на своєму Надія Олександрівна.

— Але ж він ваш син. Ви про це думали?

— Не вам рішать, чий він син.

В останніх словах ми не почули жодної логіки, а тому лягли спати, аби прокинутись десь о п'ятій і піти провести нашого друга в останню путь…

Заснути ми так і не змогли. Яскраве травневе сонце все ж таки пробивалося крізь щільні штори. У квартирі стояла неймовірна задуха.

Ми напилися кави, Толік дістав з антресолі стару вось-мибітну приставку, раритетне явище в нашу тридцяти-двобітну епоху. Ми сіли перед екраном телевізора, настроєному на хвилі приставки, і почали різатися в танчики. Господи, думав я тоді, та і Толян тоді так само думав, Господи, думали ми, що ж це відбувається? Чому ми сидимо і граємо в цей, як його, Сюбор, у ці танчики, збиваємо ворожі танки, неначе свої власні спогади?

Ми дуже довго не розмовляли, ми опинилися в перетині вічності та безкрайності простору, ми сиділи на брудному килимі, від якого тхнуло котячими сцяками та смаженою картоплею, ми, затягнувши вікна шторами, сиділи в пильній прокуреній кімнаті й з азартом мочили наших ворогів, наші страхи та комплекси, наше багатовимірне роздоріжжя паралітиків, наші пошуки, наші намагання, нашу лінь та нашу безглузду трату часу.

— Мочи їх усіх! — кричав я.

— Да! — в'їдався Толян пальцями у джойстик.

Потім хтось подзвонив у двері, Толік пішов відчиняти.

На порозі стояв сусід Толіка Юра. Здоровий тридцятилітній мужик, який свого часу займався пошуками себе, однак залетів через дурощі в тюрягу і зараз сидить на шиї у своєї матері діабетички.

— Давай набухаємося, Толю, — запропонував той. — Мені погано.

— Усім погано! — рявкнув Толік. — Але заходь.

Він зайшов, тримаючи перед собою дві пляшки горілки. Ми сиділи на кухні і пили горілку. Дешеву, смердючу горілку, і закусювали черствим хлібом та зів'ялим баликом. Ми сиділи, палили цигарки і розмовляли з нецікавим Юрою, який постійно бігав до туалету, — у тюрмі він сильно застудив сечовий міхур, — ми сиділи, а я все думав про танчики. Мені хотілося повернутися до кімнати, взяти в руки джойстик, у зуби вкласти цигарку і провести решту життя за грою на восьмибітці. Коли ми допили першу пляшку, другої вже не хотілося, і Толян запропонував Юрі разом з нами пограти