Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 2"

А Богун навіть під час спокійного переходу не втрачав жодної хвилини, яку міг використати для військового навчання. Засвоїв-бо ще з часів січової молодості – військо сильне не кількістю, а духом. І ніщо не ліпше для духу воїна так, як чітка військова дисципліна і впевненість у людині, що стоїть поруч. Тож із завзяттям містечкового возного[22] взявся він за посилення дисципліни серед козаків своєї сотні, тобто серед людей, які всього кілька тижнів тому були простими собі селянами, міщанами або й розбишаками з плавнів чи Чорного лісу. І хоча Богун не міг дозволити собі відбирати в козаків задля навчань короткий час відпочинку після багатомильних маршів спекотними просторами Подніпров'я, він знайшов інший вихід: помітивши, що новобранці пересуваються під час переходів безладними купками, Іван взявся за справу послідовно і наполегливо. Одразу ж після короткого привалу для обіду першого дня після виступу із Жовтих Вод він зібрав докупи всіх своїх курінних[23] і наказав після привалу вишикувати сотню оборонною рукою. І тут почалося. Новобранці, не розуміючи, чого від них потребують, збилися великими юрбами обабіч возів. Стояли без руху, лише тривожно позираючи на обрій. Та навколо було тихо і спокійно, зникли навіть сліди пересування загону Тугай-бея. Богуна від побаченого покоробило, і він ледь-ледь втримав себе в руках – дещо рятували картину козаки, які склали кістяк сотні ще в Кам'яному Затоні, а також деякі з тих, хто встиг нюхнути пороху під Жовтими Водами. Але більша частина новоприбулих не мала взагалі ніякого уявлення про військові шикування, не говорячи вже про складні перестроювання і еволюції у складі сотні або полку.

– Джуро! – покликав Іван крізь зуби, тамуючи невдоволення. Той одразу ж віднайшовся:

– Слухаю, пане сотнику!

– Лети до полковника, скажи: ми наздоженемо пізніше. А поки що мої козаки шикуватися вчитимуться!

Коли ар'єргард війська відійшов від місця колишнього привалу на три сотні сажнів, Іван на чолі сотницького почту почав об'їздити натовпи козаків.

– Що ж, панове гречкосії, пастухи, грубники, бондарі, винокури, різники, стельмахи і кожум'яки! Пора вже вас всіх на козаків перетворювати! – забринів над натовпом його голос. – Козаків! І цим все сказано: вояків вправних, мужніх і досвідчених. Поки що я тут таких людей не бачу. Так, багато хто з вас вистояв у минулій битві, за що кожному від мене, пана гетьмана і неньки України уклін низький. Але буду відвертим: не так ваша вправність, а більше талант військовий батька Богдана і милість долі допомогла нам. Тож кажу вам: бачу я перед собою лише юрбу бажаючих шаблями помахати, а не козаків. Та вас не те що гусарська хоругва, табун неосідланих татарських бахматів по полю розмете, так що оком кліпнути не вспієте!

Іван їхав поміж натовпу, прислухаючись до тиші, ще більш дзвінкої від того, що вона нависла над майже тисячним стовпищем.

– Не головне для піхотної сотні уміння фехтувати ладно, – чітко карбував слова Богун, – не головне вміти білці в око поцілити. Рівняння головне! Уміння зберегти ряди під час нищівного удару ворога, миттєво закрити пролом строю там, де дістала зла доля товаришів ваших. Швидко перешикуватися за першим гаслом отамана і стояти. Стояти! Так стояти, ніби всі ви є одним цілим, глухою стіною для ворожих атак. Щоб не було Петра, Федора і Степана. Щоб була фаланга, каре або триангула! І тільки в розумінні цього ваше життя під час бою і наша спільна перемога! – Іван перевів подих і повернув голову до Нечипоренка. – Давай, Михаиле, з курінними, наводьте лад. Доки не побачу вишикувану оборонною рукою сотню, з місця не зрушимо!..

Лише надвечір Іван Богун наздогнав Нечая, який їхав верхи на гнідому огирі, під полковою, дарованою січовим товариством хоругвою.

– Дозволь, пане полковнику, зайняти своє місце в строю, – весело вимовив він, притримавши розгаряченого чвалом Цигана.

– Давно мав би, – знизавши плечима, відповів Нечай. – Чому відстав?

Іван прикрив повіками очі.

– Сам усе побачиш, коли час настане. А поки що не маю чим похвалитися, тож промовчу.

– Як знаєш, – не став допитуватися Нечай. – Тільки наступного разу завчасно попереджуй, частину чат з вами залишу. Не гоже військо степом розпорошувати, та ще без дозору…

– Дякую, Даниле, але це зайве. Другого разу не знадобиться. Схоже, ми змогли порозумітися.

– Що ти задумав? – звів на побратима очі Нечай.

– Нічого особливого. Я всього лиш хочу перетворити їх, – Іван махнув рукою позад себе, туди, де вливалися до лав полку рівні ряди козаків його сотні, – на козаків.

Нечай хмикнув.

– Думаю, за тебе над цим попрацюють ляхи.

– І все ж я готовий трохи допомогти їм.

– І не подумаю переконувати в протилежному.

Наступних два дні походу на Корсунь були для козаків сотні Івана Богуна найтяжчими з-поміж решти козацького війська. Тепер вони не покидали похідних колон і рухалися в складі війська, але що то був за рух!

– Пікінери у вісім рядів, ратища готуй! – лунав зірваний голос Нечипоренка, і колона розламувалась, бігцем перешиковуючись, займаючи раніше зазначені місця під спів сурми, яким дублювалися голосові команди осавула.

– Пікінери, приймай! – хрипів Нечипоренко за хвилину, і лави озброєних двосаженними ратищами козаків завмирали, спрямувавши рихви списів у груди невидимому супротивнику. Проміж них снували курінні, які різкими вигуками вирівнювали шикування там, де в цьому була необхідність, били по ратищах, що їх не туди спрямовували невмілі руки, підганяли тих, хто загаявся.

Та ось уже осавул брався за решту сотні, доки не задіяну в навчанні:

– Мушкетери! У три лави перед строєм! Пікінерам розімкнути стрій!

І одразу ж наїжачена списами фаланга пікінерів перетворювалась на кілька рівних за кількістю козаків каре, утворюючи проходи для переміщення з тилу озброєних вогнепальною зброєю мушкетерів. Мушкетери бігцем пересувалися, тримаючи зброю вертикально перед собою, і шикувалися у три ряди на відстані п'яти сажнів від пікінерів.

– Готуйсь! – лунав знову голос осавула, і мушкети опускалися, відшукуючи ту саму ціль, що її хвилину тому гляділи хижі рихви списів їх товаришів.

– Перша лава умовно вогонь!

– Караколюй! – і перша шеренга швидко ховалася у проміжки строю і шикувалася позаду третьої.

– Друга лава, через одного, умовно вогонь!

– Караколюй!

Команди сипалися одна за одною, відтворюючи атмосферу бою. Козаки кидалися в бій з піхотою і перешиковувалися для відбиття кавалерійської атаки. Розмикали стрій для бою «галасом» або групувалися в коло або триангулу для кругової оборони. Вони знову і знову вистроювалися оборонною рукою, щоб за мить кинутися під знамено сотника, покликані гаслом сурми. Усього на кілька годин кожного дня давав спокій пан сотник своїм козакам,