Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 2"

– Чого ж не потягли? – звів очі Богун.

– Куди? – осавул у запалі забув про першу частину своєї полум'яної речі.

– До Нечая.

Михайло презирливо пхикнув.

– Це мене до власного кума?

– Ясно… Я тобі, осавуле, не дорікаю. Так, думки вголос.

Нечипоренко допив квас і, обтерши рукавом вуса, поставив кухоль.

– Зате ще ґнотових рушниць півсотні, гаківниці дві. Ну, шаблі, списи і пістолі я не рахую…

Іван мало не зареготав – Михайло хіба що не бив себе кулаком У груди.

– Ну, молодець, молодець, – сказав він примирливо. – Що ж, на всю сотню поки не вистачить, але з тим, що мали під Жовтими Водами, не зрівняти. Тепер можемо й до коронних гетьманів вирушати на брагу. Та й засиділися ми довго…

Немов у відповідь на його слова, до намету заскочив джура.

– Пане сотнику, до вас від його милості пана полковника джура, – кинув скоромовкою.

– Проси, коли так, – знизав плечима Богун.

Козачок зник, щоб за мить знову з'явитися в супроводі хлопчини, такого, як сам, – на вигляд років шістнадцяти, на голові по-молодецьки підголений оселедець, на плечах сукняний каптан з відкинутими за спину рукавами. Новоприбулий, за звичаєм, низько вклонився і завмер, очікуючи, доки його запитають про справу, яка, власне, й привела джуру.

– Оповідай, – коротко кинув йому Богун.

– Пан полковник кличуть вашмость до себе в намет. Та не баритися прохають, справа вельми нагальна, – полковницький джура вмів торохкотіти ще скоріше, аніж перед ним джура сотницький, від чого, напевне, відчував неабиякі гордощі. Іван відчув, що сидінню в таборі надходить кінець.

– Ось воно, – подивився він на Нечипоренка. – Ось і відповідь. Викликай сотенну старшину, готуй сотню до виходу. Я до полковника!

Нечай очікувань сотника не ошукав.

– Я щойно від гетьмана, Іване, ранком виступаємо. Гонець був від Богданового чоловіка у ставці Потоцького. Його мость ще кілька днів тому стояв табором південніше Чигирина усього за сотню верст від Жовтих Вод. Невідомо, які причини сподвигли старого Потоцького, але коли ми тут билися з покійним нині Стефаном, він знявся і відійшов до Чигирина, щоб натомість поспішати сину на допомогу. Очевидно, це звичайна лядська пиха та самовпевненість. Чати доповіли Потоцькому про стрілянину з гармат у Княжих Байраках, але він і пальцем не поворухнув. Просто повів військо через Боровицю на Черкаси. Скоріше за все старий пес вирішив утихомирити бунт на волості, доки його улюблений Стефан точить нашу кров. Як тобі?

– Вони завжди були такими, – знизав плечима Іван. – Я маю на увазі ляхів.

– Завжди… Це ще не все. Нещодавно якийсь недобиток з Княжих Байраків доніс до Потоцького звістку про поразку під Жовтими Водами і смерть сина. Тож тепер він знає все. Настрій коронного гетьмана неможливо передати словами, і він готовий учепитися в будь-кого, як скажений вовк, котрого травлять мисливці. Він вирушає з Черкас у напрямку Корсуня, тож ми маємо йти тим самим напрямком. Військо в Потоцького і Калиновського не вельми велике, але на такий розвиток подій, який відбувся минулого разу, можемо не розраховувати – жовніри віддані рейментарям, тож радше помруть, аніж перейдуть на наш бік.

– Або накивають п'ятами, – із серйозним виразом обличчя продовжив фразу полковника Іван.

– Або так, – Нечай посміхнувся краєчками вуст. – Але й ми тепер сильніші, аніж тиждень тому. Крім того, є у Хмеля задум один… Добре, тобі можу сказати: підманути ляхів гетьман має на меті. Детальніше зараз розповісти я не можу – таємна справа.

Через кілька хвилин почали збиратися інші сотники полку Данила Нечая. Вони заходили без доповіді, коротко віталися з полковником і Богуном, після чого розсідалися по лавках, очікуючи, доки розпочнеться нарада. Нарешті зібралися всі. Данило коротко переповів їм усе, що виклав хвилину тому Богуну, пропустивши хіба що таємний задум Хмельницького, про котрий щойно натякав Івану.

– Усе, панове старшина. Виступаємо за годину до світанку, – закінчив доповідь Нечай, і коротку нараду було закінчено.

У передсвітанкових сутінках наступного, десятого травня, обжитий за майже два тижні табір між річками Жовтою та Очеретяною Балкою почав поступово випускати за межі свого окопу військо. Козаки виходили полками і сотнями, з обох боків прикриваючи вози обозів, закинувши на плечі довгі ратища списів або стволи мушкетів, хвацько виступали попереду них хорунжі, прапороносці і бандуристи. Комонні частини полків було зведено в кілька загонів, на плечі яких лягли обов'язки виконувати роль авангарду, де знаходився почет гетьмана і його польовий штаб, ар'єргарду, що йому було доручено охороняти тили від несподіваного нападу, і кілька десятків дрібних чат, по кількадесят козаків у кожній. Чати розбіглися степом навсібіч, слугуючи очима і вухами війська на багато верст навкруги. Окремо, позаду обозів, прикрита з тилу комонним ар'єргардом, рухалася встановлена на лафети армата, залишаючи у степовій тирсі глибокі колії своїми велетенськими, кованими залізною шиною колесами. Триста піших і п'ятсот комонних козаків з полку Максима Кривоноса, котрі вважалися тепер особливим артилерійським підрозділом, супроводжували армату, забезпечуючи її рух і охорону – гетьман Хмельницький, як і будь-хто з полководців XV–XVIII століть, надавав арматі особливого значення у війську, тож беріг, як зіницю ока.

П'ять днів продовжувався похід безлюдними просторами Дикого Поля, під час яких не відбулося будь-яких подій, якщо не рахувати кількох дрібних сутичок між запорізькими чатами і проводами коронного війська, висланими на розвідку та здобуття «язиків» у степ. Пану Потоцькому вельми не поталанило у справі здобуття того самого «язика», натомість козакам удалося полонити двох жовнірів з хоругви пана Лянцкронського і навіть шляхтича, яких Хмельницький, з огляду на відомі одному йому міркування, коротко допитавши без будь яких тортур, наказав відпустити, попередньо роззброївши і відібравши у них коней. У відповідь на пихату фразу шляхтича: «Ліпше убий мене, здрайцю, інакше обіцяю, як Бога кохам – я повернуся на брону ойчизни до пана гетьмана і не заспокоюся, доки не відряджу до диявола твою чорну душу!», – Хмельницький лише засміявся йому в очі і кинув за мить до того, як повернути коня і помчати геть:

– їхав би ти, пане, до Великопольщі, там твоя ойчизна. Тут лише твоя смерть!

І рухалися далі полки, щодня долаючи не менше двадцяти верст відстані до Корсуня і до нової битви. На обрії, трохи на південний схід від напрямку руху козацького війська, здіймалася хмара жовтавої куряви з-під копит коней татарської орди. Тугай-бей, як і раніше, вважав за доцільне триматися на відстані кількох верст від козаків, підкреслюючи тим самим своє відношення до тимчасових союзників і одвічних ворогів – лише виконання