Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Все місто Мирослав скидалось на сад, на гай, на діброву: старезні прездорові яблуні та груші височіли всюди, як дуби, — їх навіть рубали на дрова, стільки їх там було. Берези біліли повсюди. Зеленіли в квітниках ще нерозквітлі квіти. Величались явори та осокорі.

Не було ще тільки тополь, звичайних пірамідальних тополь, раїн, згодом привезених до нас із Італії і з половини вісімнадцятого віку таких притаманних українському пейзажеві…

I всюди красувалась калина.

А пісня про неї пливла та й пливла.

3

Пісню чути було і в домі єпіскопа Мелхиседека, на нижній осаді «глаголем» поставленого, мурованого двоповерхового будинку, в парадних покоях, прибраних задля Клечальної суботи всяким гіллям та зелом, де саме йшла на той час військова рада мирославців.

Збройна сила Гордія Пихатого, Однокрила, з усіх усюд підступала до Калинової Долини, до города Мирослава, щоб його захопити: гетьман своє жовтожупанне жовнірство лишав корогвами по значних українських городах, бо ж не міг він без цього сунути війною далі, на Москву.

Посполиті, ввесь народ український — ставали на заваді Однокрилові, кривоприсяжцеві, серпи та коси на зброю перековували, сушили сухарі та свиней на сало різали, м'ясо до бочок солили та й розвозили вколо, по лісах та байраках, закопували в землю або ж споряджали чумацькими валками до Ніжина, до Мирослава, до Ромна, до Полтави чи й до інших міст, де гуртувалось вірне своїм вільностям козацтво лівого берега Дніпра, хоч те ж саме діялось і на правому, де все більше та більше простого народу ставало до оборони справедливого діла.

Жінок та дітей повсюди вивозили з хуторів та сіл, — але ж куди їм було братись? Декотрі з дітьми подались до Москівщини — шукати захисту в добрих сусідів, а інші молодиці та дівчата сунули з козаками й посполитими — щитити свою свободу й честь.

Проти гетьманського нашестя люди в два-три вали окопувались по містечках, по селах і слободах, але спинити ворога не могли, бо ж превелика сила сунула під стягами зрадника, німота злая, гірша від татар, та й слов'ян немало, найманців, та й свого ж козацтва не одна душечка була, та й шляхти — без лічби, і польської, і угорської, — і люди від тої навали вже терпіли біду, і що там за страх був — хто виповість!

За який тиждень війни вся Вкраїна спалахнула пожежами й залилась кров'ю, бо ж наймані чужинці показали себе собаками, та й доморослі гетьманці теж гарні були, і, як розповідав очевидець, многі міста поплюндрували, церкви попустошили, невісти й дівиці псотили, податки незмірні брали, коні, бидло, вівці займали та й інші всякі трудності людям чинили, та й росли безлистими гаями шибениці по містах і селах, і не одна душа загинула, не душечку і в орду погнали — в полон, у неволю, на глум…

За кілька днів Лубенщину, Миргородщину, Полтавщину та й понад Дніпром чимало сіл та городів потоптав Однокрил, і вже чимало люду з обох сторін пало, але деякі міста і слободи трималися вперто, і люди певні були, що вистоять хоч би там що…

Гетьман Однокрил, нахабно рушивши з чужинним військом на Москву, раз по раз у навальному поході мусив зупинятись, бо сливе по всіх городах Наддніпрянщини, навіть по селах — оружно стрівали зрадників і найманців не тільки запорожці, де вже встигло козацтво добутися з Січі, а й люди мирні, і кожен дальший крок оплачував зрадник великою кров'ю.

Загони гетьманців, посуваючись по всій Україні на північний схід, де хутко встигали пройти далі, де спинялися ближче. Війська Однокрилові потрібно було зразу багато, бо ж, крім жовнірських корогов, по більших містах і замках він мусив лишати міцнішу залогу, а то й, приневолений обставинами, облягав непокірні міста, котрі не хтіли здаватись на зрадникову волю.

У ті часи облога була на війні річчю звичайною, тож однокрилівці, одне за одним в коло замикаючи міста, мали надію на те, що закроми повсюди стояли не такі вже й повні, та й зброї скрізь мали небагато, та й по городах Полтавщини подекуди вже мерли люди від якоїсь гарячки, — але ж оборонці тримались та й були певні: хотя би й кілька літ гетьманці добували ті міста, то би їх не дістали, така сильна була в людей жага — відборонити свою волю, так щиро своє ратне діло робили піші та комонні воїни й гармаші, хлібороби й городники, пастухи та ковалі, все чесне ремісництво України.

Судилась, видно, затяжна облога й місту Мирославу, бо ж військо Однокрила стягалось відусіль до північного виходу з Долини, і вже либонь стояло б ногою на цьому майдані Соборному, коли б мирославське ремісництво та міщанство під проводом кількох десятків запорожців, котрі на ту годину трапились у городі, не дали гетьманцям такого одкоша біля північної фортеці, що чимало шляхти й татар, котрі підступали до Мирослава з того боку, голови зложили, а деякі ляхи, побачивши, що зле, повергли пиху свою й почали, бога для, о рятунок просити, але ж і їх оборонці збили всіх до ноги, а хто встиг, кивав п'ятами, бо татари, тікаючи, займали, де могли, шляхетських коней, же небожата-ляхи мусили геть подаватись піхотою.

Вчувши про таку свою ганьбу, Гордій Пихатий звелів стягти до Мирослава, як те доніс пійманий німецький капітан, аж три крот десять тисяч війська, і тая сила сюди вже потроху підходила і вже не раз спитувала, як тоді казали, до міста штурмувати, але далі північної фортеці ніякий ворог ступити не міг, а південного проходу в Долину однокрилівці закрити ще не спромоглися, хоч і могло те коло замкнутись не сьогодні завтра.

А поки що до міста Мирослава відусюди стікались, шукаючи захистку, тисячі й тисячі голодних та обшарпаних утікачів, що так і жили сумними таборами по левадах і майданах, розповідаючи про всяке страхіття, чинене однокрилівцями на шляху до Москви.

А тимчасом військова рада міста Мирослава про всі ці лиха радилась, громадою міркуючи, що саме треба встигнути вчинити, поки ще кільце облоги не замкнулось, як триматись далі, даючи відсіч наскокам ошалілих найманців пана гетьмана, як одвернути очевидну загрозу голоду в оточеному людному місті, куди стікалося все більше й більше сіроми, котра шукала порятунку від смерті й неволі.

Що гетьман Однокрил, не діставши Мирослава, рушить далі, на північ, на це сподіватись було б нерозумно, бо ж той самий німецький капітан і втікачі-жовтожупанники, які переходили на бік народу, і наші ж таки вивідачі, всі доносили,