Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

4

Ось чому треба було сподіватись на гірше.

Ось чому такі збентежені сиділи всі ті, хто був на раді, хто там слухав попід прочиненими вікнами, ось чому по всьому городу і пісня про калину бриніла так тривожно й сумно…

А на раді міста Мирослава, що засіла в архирейських покоях, значні мирославці, хто на ту часину звільнився од чатів, од сутичок біля північної фортеці, од тяжкого труда війни, всі думали й гадали там, як ліпше лиху посполитому зарадити, міркували, що можна зробити, покіль ще не замкнулося коло облоги, покіль триватимуть Зелені свята, ті два-три дні, протягом яких можна було й не чекати значного нападу гетьманців, бо гетьман Однокрил, душа православна, завше відомий був своєю показною набожністю.

В архирейських покоях, на тій раді, перебувала не тільки старшина, тобто значніші козацькі отамани, а й господарі міста — виборні райці з бурмістром у началі, а й люди ремісні — цехові майстри, а й значніші купці, що торг вели з країнами Європи та Ближньої Азії, а й старші віком братчики-ремісники — з великих цехів ковальського, зброярського, ткацького та інших, від кількох кравецьких (міщанських кравців, козацьких, котрі шили жупани, духовних, німецьких та жіноцьких) і від цехів дрібніших: золотницького, книжного (тобто друкарського), лікарського, аптекарського, цеху жебраків та й від усіх інших тридцяти трьох цехів міста Мирослава, а не було на тій раді тільки найстаріших ремісниць із цеху веселого чи, як його урядово звано тоді, «цеху пречистих сестер», бо найстаріші кралі того прилюдного фаху не могли вже бути видатними майстринями свого діла, а трудівників і трудівниць наймолодших з будь-якого цеху — на важливі ради тоді не кликано, бо засідали там найтовстіші, а тонші в той час воювали чи працювали, бо поміж товстунами були ще й прецнотливі судді з церковного братства, ченці та попи, котрі до притулку пречистих сестер могли вчащати тільки потаємно.

Старшинував на тій раді сам превелебний владика, єпіскоп, тобто архирей, суворий господар дому сього, колишній вихованець київської Академії, котра була на ту пору світочем науки задля всього православного світу, — потім — чернець, наречений після посвяти в ієрейський сан вітцем Мелхиседеком, а раніш добре-таки відомий на Вкраїні під іменем полковника Миколи Гармаша, що його на Січі, ще замолоду, продражнили Голоблею.

Це був чоловік видатної статури і вроди, тої вроди, яку можна б назвати саме вродою козацькою, грубуватою, може, трохи різкою, але гарною мужеством своїм і тими горющими очима, що завше вирізняли запорожця навіть у чималому гурті.

Хоч і не лишилося вже на маківці першої окраси козака — запорозької чуприни, оселедця, але біляве та пишне волосся, навіть попівськими патлами пущене, кучерявилось, наче в парубка, ще не стриженого в козаки, а своєчасної сивини в білявих пасмах ніхто не помічав, і трудненько було сказати про цього білоуса — чи сивий він, а чи просто вродився аж таким русявим чоловіком.

Його великі очі видавалися ще більшими, як це й буває в людей з білявим чубом та бровами, коли в них — чорні очі, котрі в ту мить видавалися ще чорнішими, бо на лобі владики білів полотняний завій, на якому вже проступила кров рани, здобутої в учорашньому бою коло північної фортеці.

Очі його попід скривавленим завоєм палали вогнем невситимим, та й недарма ж погляду очей тих — у місті Мирославі багато хто боявся, і навіть люди з провинами зовсім незначними починали свої прегрішенія ревно клясти, бо ж були певні, що, гріха вкусивши, потаїти його не пощастить, бо ж очі владики все повитягають з найглибшого дна душі без ніякої сповіді.

Владики боялися.

Але й любили. Але й вірили йому. I те, що зараз його чорна ряса була перехвачена шабельтасом та й сама шаблюка теліпалась при боці в превелебного, нікого не дивувало, ба навіть радувало, що став на чолі оборони міста їхній владика духовний, котрого бог не обійшов ні розумом, ні військовим хистом.

Попівського духу було не занадто у вітця Мелхиседека, бо ж не став він святенником і до кожного словечка не доточував мудрості святого письма, як те водиться поміж ученими попами й архиреями, — а робив це тільки в міру, і більшість оборонців міста, які зібрались тут, у покоях владики, і люди, що стояли на Соборному майдані, попід вікнами господи, і ті, що десь там, біля Теслярської вежі, на північнім краю Калинової Долини, чекали ворожого нападу, всі вони вірили не тільки в доброчесність, а і в ратний талан єпіскопа, як вірили в правоту святого діла, вірили в перемогу правди.

Ось чому так людно і так тихо було в ту годину на Соборнім майдані, коло дому єпіскопа: між дерев'яною, з дев'ятьма банями, церквою та мурованою двоповерховою господою Мелхиседека навіть мачку посіяти було ніде, так було людно й тихо.

Аж на сусідніх дахах, на деревах, на парканах та й попід самими вікнами владичиної господи мріла силенна-сила слухачів та глядачів (а поміж ними, звісна річ, і гетьманських вивідачів), бо й загалом за ті дні в городі люду побільшало, тинялось по вулицях чимало й безхатніх, що й ночувати мусили проти неба, бо, як ми вже про те казали, всі в лиху годину шукали в містах України, а то й Росії, захистку від усякої воєнної халепи.

Крізь прочинені вікна до хати зазирали цікаві послухати раду — козацька голота, челядники ремісничі, школярі, студенти, ченці, крамарчуки, жінота, дітвора.

Часом знімався на майдані гомін, але ті, хто стояв при самих вікнах, сичали й цитькали на задніх, а ті — на позадніх, і гомін знову та знову вщухав, бо ж кожне розуміло, що заважати в такому значному ділі — не слід, та й жадали всі хутчіше знати, що ж воно там тіється, на тій широкій раді.

Люди, котрі нишкли біля вікон, уважно дослухалися до будь-якого слова.

I зразу ж пошепки все переказували тим, хто стояв, чекаючи, в них за спиною.

А ті — далі та й далі.

I Соборний майдан та й увесь Мирослав і вся Долина зразу ж таки дізнавались — хто саме та що саме сказав на той час у покоях владики.

Це ж було потрібно знати кожному, бо