Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Мамай, цей бравий козарлюга, після вступу до січового товариства вірний був чернечій обітниці, і не тільки тому, що тямив, до якого лиха призводить нашого смирного брата шалена жінота, і не тільки тому, що добре знав, же вояки в походах відважніші та сміливіші бувають саме тоді, коли в них за плечима — ні жінок, ні хат, ні дітей, коли втрачати немає чого, — і зовсім не тому не стрибав він у гречку, що боявся київ або жив бовдурякою нечутенним, а чи байдужісінько йому було до найсильніших радощів житейських, а чи тому, що не палав Козак од поглядів дівочих, ні, ні, ні! — але ж перемагала постійна залежність од безугавних воєнних чвар, од наскоків татарських, од плюндрування польського, од повстань і походів, же й найменшої змоги не лишалось — помріяти про власне кубло, про малят, про зрозумілу й гарну жіночку, привітну, рідну, а не чужу, хоч і мав Козак на думці завше одну дівчину, котрій уже років чи не з двадцять кортіло — його заходом вискочити в молодиці, одну, колись прегарну і вже зів'ялу в марному чеканні дівчину, яка жила саме в тім місті, в Мирославі, куди він зараз так дуже поспішав.
Еге ж, нелегко все це було пережити.
Бо й дівчина тая старілась.
Та й сам він… дуже прагнув того, про що зараз оце співав — сам один посеред безлюдного степу, забуваючи про всі ті небезпеки, які щокрок чигали тут на самотнього запорожця.
Співав та й співав.
Співав, бо не співати не міг.
Бо така вже українська вдача.
Бо така вже вдача слов'янина: поляка, серба, чеха, білоруса, росіянина, болгарина…
Така вже вдача… «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине: от де, люди, наша слава, слава України!»
Говорив же колись Горький, що народна поезія України — апофеоз краси, що народ український через століття рабства і неволі проніс таки дорогоцінне багатство свого генія: «Гляньте, який ласкавий і співучий світ розкривається в його безсмертних піснях!»
А й справді, гляньте!
Співає ж українець і на війну йдучи.
Співає й журячись.
Співає й весілля справляючи.
Співає й хату муруючи.
Та й робить народ наш усе, наче пісню співа.
Залізо кує, немов пісню співа.
Заводи будує, немов пісню співа.
Жито сіє, мов пісню співа. Та й пісню співа, немов пісню співа…
65
Та й багато ж їх у нас, пісень отих…
… Попросив колись молоденький чорт нашу дівку:
— Навчи лишень мене співати.
Дівка того чорта й осідлала:
— Неси мене, каже, куди знаєш: я буду співать, а ти вчись.
Ухопилась дівка за шерсть, поніс ïі чорт у ліси, в чагарі, де терни, де глоди, але тільки сам обідрався, що й шерсті на ньому вже не лишилося, а дівка — ціла, та все співа.
— Коли ж ти, клята душе, наспіваєшся? — питає чорт.
— Та, — каже дівка, — ще й половини не переспівала.
— Уйми лишень: там словечко, там — два.
— З пісні слова не викинеш!
Та й співала дівка, поки чорт не гигнув…
От скільки в нас пісень! Та ще й яких: і чорта вбити можна!
Книга перша
Починається пісня перша
1
Вони її з таким захватом співали, цю клечальну пісню, мирославські дівчата, невсипущі співухи, з ранку до пізньої ночі дзвеніли тої суботи, бо ж надходили Зелені свята, що заради них та пісня й на світ появилась, та й пісня про калину славно бриніла саме тут, у місті Мирославі, схованому в її заростях, бо ж білим цвітом пінилась того дня вся Калинова Долина. Ось чому тая пісня… ось чому вона… Та ви самі лишень послухайте:
— Ой червона калинонько,
Білий цвіт,
Ти квітчаєш, повиваєш
Цілий світ…
Наша пісня пролітає
3 краю в край…
Цвіт-калино, Україно,
Розцвітай!
Вона була довга-таки, ця хороша пісня, і чули її в той день по всіх майданах, по зелених вулицях, по найдальших закутках щедро заквітчаного кетягами калини славного українського города Мирослава.
Чути було ту пісню і в березовім гайку біля мирославського собору, що про його красу колись чимало книг написано, збудованого без жодного залізного гвіздка, бо ж залізними колись тіло Спасителя до хреста прибивали.
2
Чути пісню було і в мурованих панських хоромах, що красувались по майданах, чути було і в хатах заможніших міщан та ремісництва, і на околицях міста, де біліли охайні халупи злидарів.
Долинала пісня й до вишгорода, який нависав над городом руїнами домініканського монастиря, спаленого ще заходами гетьмана Богдана Хмельницького — за те, що мнисі домінікани, нітрохи не жадаючи приходу козацького визвольного війська, освящали шляхетський меч, круг костьолу його носили, щоб дав бог викоренити всю вільну Русь, а пожар там жахтів тоді такий пребуйний, що в костьолі дзвони дзвонили самі по собі… Тепер по всій горі над містом була широка пустка, і тільки багате водою джерело на самому верху, як і завжди струміло вниз веселим потічком, та на готичній вежі поруйнованого монастиря останнім часом — удень і вночі сидів понурий сокіл.
Звідти ж, від руїн монастиря, — гульк та гульк! — видніло добре і все місто, і ріка Рубайло, що окружала його, і Красавиця — озеро, дугою вигнуте, і хати поза озером, і вся Калинова Долина, велетенська чаша, в якій так затишно лежало не тільки місто Мирослав, а й хутори, а й села, поля, сади, городи, діброви та гаї.
Обидва виходи з тієї величезної Долини — поміж горбами та пагорбами, між річкою та озером, між мочарами та непроходимими болотами — замикали дві фортеці, не так давно збудовані Бопланом: високі вали з чотирма вежами, з гарматами в нерівно попробиваних вікнах, з важкими ворітьми, що вели в Коронний замок, який стовбичив поміж озером та високим берегом ріки Рубайла, що далеко й далеко за нею лежали заболочені луги, порослі вільшиною, верболозом та вербами.
По горах круг Долини летіли в небо крилаті вітряки.
Трохи осторонь сяяла біла церковця, збудована багато років тому з необтесаних білокорих березових колод, і така вона була похила, що здавалося, от-от повійне вітер, і вона впаде
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця», після закриття браузера.
