Читати книгу - "Торговиця"

Знесилених до непритомності посланців підібрали вартові табору, й Довбек наказав ройовому Юркові Сербину примістити їх у теплій лісничівці й опікуватися ними до одужання.

Прийшовши до тями, Нуся розплющила очі й, не усвідомлюючи, де вона знаходиться, довго вдивлялася у знайоме обличчя стрільця. І врешті прошепотіла:

«Юрко...»

Аж тоді Сербин упізнав дівчину — ту саму, яку марно намагався запросити до вальсу на випускному гімназійному вечорі, а Олесь Шамрай не давав йому змоги доступитися до неї; ту саму, в яку був потаємно закоханий і в довгій дорозі з Берези додому не смів їй у цьому признатися. Й скрикнув Юрко:

«Нуся?! Як це може бути? Якими вітрами?»

«Західними...» — відказала кволо Нуся.

Вона підвелася, опустила з ліжка ноги, відсунулася, щоб зробити Юркові місце біля себе, й не відводила від нього подивованого несподіваною зустріччю погляду. Той самий Юрко Сербин! Показний кавалер, за яким умлівали панни з жіночої гімназії, й мовчазний, замкнений у собі під час тієї важкої мандрівки... Яким же то дивом перехрестились нині їхні стежки?..

Юрко поклав руку на Нусине плече, пригорнув до себе, гладив долонею по голівці — втішений, що знайшов її. Долоня сповзла по обличчі дівчини, пучки пальців ставали щораз чутливішими, він припав до її вуст, вона не відхилялася, приймаючи поцілунок за приятельський, а коли задихнулася від його пристрасті й вільгість Юркових очей стала пекучою, рвучко вивільнилася з його обіймів, відсахнулася, ображена його сміливістю... Так цілував її у Студентському парку на холодній росі інший хлопець, вона відчувала на своєму податливому лоні його гарячу твердь і не противилася, лише поглядом благала пожаліти її дівоцтво: як приїдеш зі Львова, будеш мати те, чого так хочеш, я мушу підготуватися до кохання, щоб зробити його для тебе святим. Й послухався хлопець, і остиг, вона ж і досі не схолодніла ні на мить і була для нього вірною жоною всі пройдені дні. А він не приїхав. І не він врятував її від холодної смерті на снігу в гірській ущелині...

Нуся відсунулася від Юрка, обдала його відчуженим поглядом і спитала:

«Ти не знаєш, де Олесь? Що з ним?»

Й відказав Юрко, опустивши очі, нібито він провинний за Олесеву долю:

«Олеся заарештували, і я нічого про нього не знаю...» Нуся затулила долонями обличчя й по хвилі мовила тихо:

«Пообіцяй мені, Юрку, що ніколи більше...»

«Хіба я знав, що ви... Такий шалений був той вечір, всі закохувалися, тільки я, огірчений, з рядком котильйонів на грудях, дивився, як ви з Олесем виходили із зали перед досвітком. Ну і що, подумав я, хтось повинен провести дівчину додому, а він танцював весь час з тобою, і йому належалося це зробити, а я як зустріну тебе завтра, то признаюся, що покохав тебе ще тоді, коли ти бавилася м’ячиком у скверику біля ратуші. Та зустрілися ми з тобою в Березі. Й під час тієї мандрівки додому хотів сказати тобі... Та не був то час для освідчень...»

«Не треба більше, Юрку. Хай нам буде досить того, про що ми з тобою щойно дізналися... А я буду чекати. Вірю, що Олесь колись повернеться...»

Нуся взяла Юркову руку і, тримаючи її в долоні, оповідала.

«...Ти питаєш, якими вітрами... Я й професор Тарновецький разом з німецькими колоністами з Багінсберга переїхали Сян, а в Бидгощі нас зупинили есесівці. Там нас розмістили по бараках, а за якийсь час із Кракова прибула до нас з Української Станиці делегація земляків. Ти, певне, знав або хоч разок бачив нашу міську красуню Оксану Москалівну, вона теж приїхала до Бидгоща, і яка то була їхня зустріч з професором Тарновецьким!.. Я тоді вперше зрозуміла, що таке кохання... Може, і я колись так само зустрінуся з Олесем... Між краківськими українцями була — не вгадаєш хто: поетка Олена Теліга. Вона тоді очолювала в Кракові мистецьке товариство «Зарево» й видавала газету під такою самою назвою. То взяла мене пані Олена до себе за коректора... Потім, за наказом Організації, я пішла з Лопатинським зв’язковою. Яка доля загону Лопатинського, ти знаєш... Він став легендою, так багато в нас легенд! Ті два стрільці, з якими я йшла до Синєвидного, склали по дорозі пісню, ти, певне, вже чув, її співають у таборі: «Як Лопатинський з–за границі у рідний край, у Львів вертав, він тільки думав про повстання, а сам чекістам в руки впав»... Скільки–то подібних пісень ще почує наш народ...

А ти будь мені другом, Юрку, добре? Й коли тобі дошкулить самотність, прокажи собі в думці вірш Теліги, запам’ятай його: «Як ми можемо сміятись й дихать, коли вас у в’язниці покликала смерть...» Хай береже Олеся Господь...»

...Усе це згадалося Нусі, коли вона ступила перший крок до курінного Довбека, який стояв перед розводом. Й проказала в думці клятву: я виконаю будь–який його наказ сповна і зроблю все, що у моїх силах — від цієї миті до зблиску полумені з револьверного дула...

І тоді наче хтось підштовхнув її в спину, може, це зробив Юрко, який ішов за нею, й за хвилину вони обоє стояли перед командантом з прикладеними ребрами долонь до мазепинок.

«У Львові ще йдуть вуличні бої, та це триватиме недовго, — мовив Довбек. — Ви добирайтеся, ще ходять поїзди. Знайдете сотника Тура, він повинен вступити до Львова із своїм легіоном. Й скажете йому: ми від карпатського січовика Довбека. Й передасте йому від мене грипс. Рушайте з Богом...»

Зі Сколе у львівському напрямі відходив упорожні поїзд, призначений, певне, для евакуації, в нього сіли Нуся й Юрко. Товарняк тягнувся ліниво, невпевнено, й машиніст, сповільнюючи хід, вихилявся з кабіни й про щось випитував у людей, які збиралися гурмами біля станційних будок і на ходу вскакували до вагонів.

Минали села. На будинках сільрад вже лопотіли синьо–жовті прапори, а на толоках марширували колонами парубки, виспівуючи стрілецьких пісень, імітуючи січове військо — неозброєне, в сільських кацавейках, несправжнє. Проте засвідчувало, що совєтчини, яка десь там, у адміністративних верхах, може, ще має владу, в низах уже не існує. З толок долунювали дружні вигуки «Слава Україні!» — як радісне звістування світові, що московський окупант вступився з галицької землі.

Поїзд зупинився на Персенківці, перед Львовом, й далі не йшов. На станції метушилися люди, Нуся з Юрком проникли в натовп, щоб почути новини, й дізнавалися лише про одне... Большевики залишили Львів, німці зайняли Раву–Руську й за