Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

— Але все одно, мабуть, варто зателефонувати Тоні, — Тимур шукав шпінгалет чи ручку на воротах, але нічого не знаходив, — повідомити, що ми прилетіли.

Лаура дістала телефон:

— Так і зроблю.

— Ліворуч, — пробасив Ріно.

Тимур кинув погляд наліво, побачив металеві двері, такого самого брудно-зеленого кольору, як і ворота, а біля них — кнопку дзвінка. У ту мить француженка стояла ближче до дверей, але, схоже, зосередилася на телефоні, тож Тимур попрямував до входу, намірившись натиснути на кнопку. Ріно залишився за його спиною.

За крок від дверей Тимур несподівано помітив, що Лаура дивиться не на смартфон, який стискала в лівій руці, а кудись праворуч — понад його, Тимуровим, плечем. Водночас українець почув за спиною рокіт двигуна, що наближався. Чи то пак двигунів. Судячи з того, як стрімко наростало рокотання, автомобілі були немалими та мчали дуже швидко.

— Лауро?

Обличчя француженки витягнулося, повіки перелякано затріпотіли.

Наступної миті повз Тимура, обдавши його валом теплого повітря та дощем із дрібних камінців, промчав чорний хетчбек «Dodge Caliber» із тонованими вікнами. Оглушливо вискнувши шинами та залишивши на асфальті дві чорні дуги, «Dodge» загальмував за Лаурою. Кузов занесло, і машина розвернулась, підперши капотом стіну навколо «Dreamkapture hostal» і перегородивши дорогу. Жінка інстинктивно втиснула голову в плечі та підняла руки до обличчя. Водночас за спиною Тимура загальмував другий автомобіль. Чоловік повернув голову і упер погляд у такий же чорний «Cadillac Escalade GMT900» із «триповерховими» передніми фарами та грізно вишкіреною решіткою радіатора. А також із дверцятами, які розчахнулися ще до того, як гігантський позашляховик повністю спинився.

Із салону вискочили троє кремезних чоловіків. Двоє були в бейсбольних кепках, насунутих так низько, що зігнуті козирки затіняли більшу частину обличчя. Останній обв’язав поголену «під нуль» макітру картатою хусткою-банданою. Всі троє ховали очі за вкрай недоречними о шостій годині вечора, та ще й під захмареним небом, темними окулярами. Одяг — неяскравий, такий, що не впадає в очі. І всі білі. Жодного еквадорця.

— Ріно! — похоловши, скрикнув Тимур. Так, наче Ріно, який стояв просто за метр від «Cadillac’а», не бачив, що відбувається.

Подальші події втиснулися щонайбільше в п’ять секунд.

Найближчий до ґевала чоловік, перенісши вагу тіла на ліву ногу, носаком черевика на правій угатив південноафриканцю під коліно. Права нога Хедхантера підломилися, він почав хилитися набік, ніби щойно підрубане дерево, однак упасти не встиг. Двоє інших нападників блискавично підхопили велетня під пахви та заламали руки за спину. Тимур почув надривне охкання і хруст сухожиль. Чоловік у бандані вправним рухом накинув на зап’ястя Ріно пластикову затяжку. Тимур не міг повірити власним очам: за якихось півтори секунди стодвадцятикілограмового велетня зігнули вдвоє, зв’язали та поволокли до машини, неначе лантух зі сміттям. «Вони поламали Хедхантера… — тупо гупнуло в його голові. — Трясця, вони ПОЛАМАЛИ Ріно Хедхантера! Хто? Хто міг таке зробити?» Після подій в Атакамі Тимур уважав накачаного південноафриканця кимось на кшталт непереможного Геркулеса. Хедхантера просто не могли ось так взяти та скрутити. По-справжньому страшно стало тоді, коли Тимур збагнув: проблема не в тому, що Ріно не хотів опиратися. Ґевал просто не встиг зреагувати.

Поруч пронизливо заволала Лаура:

— Ей! Ви чого? ПУСТІТЬ!

На секунду відволікшись, Тимур не помітив, як один із пасажирів «Cadillac Escalade» метнувся до нього та зацідив кулаком у вухо. Тимурові ноги рвучко роз’їхалися врізнобіч, так, мовби він раптом опинився на льодовому катку, а ліва частина голови перетворилася на наповнену склом металеву коробку. Чоловік відлетів до стіни, морок заслав очі. За мить нападник відтягнув його від муру, заклеїв рот смужкою скотчу, після чого хльостким ударом під ребра вибив повітря з легенів і зігнув навпіл. Тимура потягли до п’ятсотлітрового багажника «Cadillac Escalade». Він звивався та намагався кричати, однак крізь заліплений скотчем рот не вилітало жодного членороздільного звуку. Перед тим як кинути до багажника, українцеві, як і Ріно Ґроббелаару, скрутили за спиною руки. Тільки опинившись у машині, Тимур уторопав, що в очах у нього не темніло. Відчуваючи, як під час кожної спроби втягнути носом побільше повітря до ніздрів прилипає пропахле машинним маслом шкарубке сукно, він зрозумів, що йому на голову натягнули цупкий непрозорий мішок.

Як це не дивно, найдовше опиралася француженка. Їй удалося поцілити одному з чоловіків, які вискочили з «Dodge Caliber», у яйця, а другого боляче, до крові, вкусити за передпліччя, проте зрештою їй також заклеїли рота, натягнули на голову мішок, зв’язали та заштовхали на заднє сидіння хетчбека.

Нападники прожогом повантажилися в машини та помчали геть. Вулиця Хуана Сиксто Бернала спорожніла.

XХIX

Понеділок, 19 січня, 18:51 (UTC –5)

На околицях Ґуаякіля, Еквадор

— Де ми? — Лаура короткозоро жмурилася. — Хто ви такі?

Француженка говорила англійською, оскільки жінка, що сиділа з протилежного боку стола, мала типову європейську зовнішність.

— Якщо пообіцяєте, що не втікатимете та не намагатиметеся видряпати мені очі, я звільню вам руки. Що скажете?

«Американка», — за акцентом здогадалася Лаура.

— Я згодна, — буркнула психіатр.

Тимур Коршак просто кивнув. Вухо досі палало, наче його вмочили в розжарений метал. Чоловік не міг себе бачити, бо в кімнаті не було дзеркал, але, судячи з відчуттів, на місці його лівого вуха виросла наповнена тисячоградусною плазмою пухлина завбільшки з баскетбольний м’яч чи навіть більше — із чималенький акваріум.

Поки висока шатенка в простому діловому костюмі — темно-сіра спідниця до колін, приталений жакет без зайвих оздоблень, біла футболка з неглибоким круглим декольте — розрізала ножицями пластикові затяжки на зап’ястях затриманих, Тимур крутив головою і розглядав приміщення, до якого їх привезли хвилин десять тому. Стіл, чотири стільці, ніжно-блакитні стіни, біла, але замащена стеля з неяскравою лампочкою без абажура, пара вузьких, більше схожих на горизонтальні щілини вікон аж під стелею на стіні за його спиною, а також двері — прості дерев’яні двері з того боку, де сиділа американка, ближче до лівого (якщо дивитися з місця Тимура) кутка.

Щойно долоні звільнили, чоловік зиркнув на годинник. 18:57. Отже, перед тим як кинути до цієї собачої буди та зняти з голів мішки, їх везли не менше ніж півгодини.

— Так краще, правда? — американка посміхнулась, обійшла стіл і сіла на своє місце. Довге волосся рівними пасмами спадало на плечі. — До речі, це ваше, — вона витягла з кишені жакета Лаурині окуляри та підсунула їх француженці. Скельця залишалися на місці, тільки одна з дужок трохи погнулася.

— Дякую, — промовила Лаура, спочатку розтерла зап’ястя з червоними слідами від стяжок і тільки