Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

XХVII

Аліна не поїхала з Тимуром до аеропорту. Вони розпрощалися вдома, о третій ночі у понеділок, 19 січня, після чого Тимур зійшов униз до таксі, в якому на нього вже чекали Ріно та Лаура.

Рейс KL1382 прибув до Амстердама без запізнень. За дві години француженка, українець та південноафриканець пішли на посадку у величезний «Boeing 767», рейс KL755, що летів до Еквадору.

Через три години після вильоту з аеропорту Схіпхоль, у повітрі над Атлантикою, преподобний Ґроббелаар заснув. А за Азорськими островами — захропів. Причому захропів так потужно, що в моменти, коли брав найвищі ноти, у салоні не було чути стугону двигунів 767-го. Оскільки пасажирів у економ-клас напаковують зі щільністю, що не поступається щільності сардин у консервній бляшанці, всім, хто летів у хвостовій частині лайнера, можна було лише поспівчувати. Із 31-го до 39-го ряду не спав ніхто.

Першим не витримав низькорослий лисуватий еквадорець, який займав місце попереду Ріно та дуже хотів виспатись перед прильотом додому. Втомившись від ведмежого гарчання в себе над вухом, чоловічок скочив на ноги і, вдавлюючи до упору кнопку виклику стюардеси, заверещав:

— Carramaba! Jiho de la puta![49]

Після нього бідолашну стюардесу (під ідіотське іржання Тимура та Лаури) викликали разів п’ять і щоразу примушували будити Ріно. Дівчина боязко торсала ґевала за плече, той піднімав важкі повіки та глипав на пасажирів налитими кров’ю вепрячими очиськами. У перші секунди після пробудження пальці Ріно самовільно стискалися, він грізно випинав щелепу, шукаючи, кого б гепнути своїм масивним кулачищем і тим самим пояснити, що його не слід будити без причини, а потім здоровань, напевно, згадував, що він — преподобний, смиренно бубонів «pardon» і засинав. За якусь хвилину шоу починалося знову.

Тимур і Лаура, які, природно, також хотіли спати, за весь політ не склепили очей. Зате вволю наговорилися.

— …коли мені на вулиці посміхається незнайомий чоловік, я думаю, що, можливо, він і не є незнайомцем. Може, цей чоловік знайшов спосіб мандрувати в часі та прилетів у 2015-й із майбутнього і знає мене. Через те й посміхається. А я посміхаюсь у відповідь, попри те, що не знаю його.

Розмовляли про все: стосунки, «Charlie Hebdo», російські війська в Україні, збиття лайнера «Malaysian Airlines», про те, що після тридцяти починаєш поступово відмовлятися від мрій, які плекав, коли тобі було двадцять, а також, звісно, про психоістоту.

— Чому ти це робиш? — раптом запитав Тимур.

— Що?

— Чому вирішила поїхати до Еквадору?

— Що означає «чому»? Ми зобов’язані поїхати.

— Ми нікому нічим не зобов’язані, Лауро, — Тимур повторив слова, проказані в залі «Пиваріуму» двома днями раніше, однак цього разу з іншою, помітно м’якшою інтонацією.

— Не знаю. Я не можу відшукати себе. Мене гнітить щоденна рутина, я ненавиджу свою роботу. І я ненавидітиму її завжди, хай скільки за неї платитимуть. Вона безглузда. Все, що я роблю, — безглуздя. Ідіотизм! Мабуть, я вважаю, що там, в Еквадорі, зможу зробити щось справді важливе.

— Не кажи так. Ти — лікар. Ти щодня робиш щось важливе.

— Я не лікар, Тимуре, я — психіатр, — її брови з’їхалися, лобом пролягла зморшка. — Психіатри намагаються допомагати людям, більшість із яких навіть не усвідомлює себе людьми. Точніше, просто вдають, що намагаються. Лікар? — Лаура фиркнула. — Це все одно що лікувати мертвого. Ми як середньовічні алхіміки, яким невідомі ні причини, ні методи лікування найпростіших хвороб. Усе, що ми можемо, — це ізолювати хворого та накачати його препаратами. Як гадаєш, їм від цього краще? Ти справді думаєш, що всім тим психам, яких утримують у клініці Святої Анни, кращає від терапії? Вони живуть у власних світах, і деякі з цих світів є не такими вже й поганими. Щоразу, коли ми вриваємось у їхній світ, намагаючись повернути нещасних до «нормального» життя, вони лякаються нас більше, ніж ми злякалися б привидів, якби ті полізли крізь стіни. Я… я не знаю. Проблема не лише в роботі. У мене таке відчуття, наче я десь далеко та постійно хочу додому, але… я вже вдома. Розумієш?

Тимур мляво хитнув головою:

— Так. Я розумію.

Відповідь вийшла пласкою, трафаретною. Тимур більше нічого не сказав, подумавши, що фраза «Я відчуваю те ж саме» прозвучить іще банальніше.

Увімкнувся інтерком, і салон заповнив звабливий голос старшої бортпровідниці:

— Пані та панове, капітан літака ввімкнув табло «Застебнути ремені», що означає: ми починаємо зниження перед посадкою в Ґуаякілі. Будь ласка, підніміть шторки ілюмінаторів, вирівняйте крісла, а також простежте, щоб усі ваші електронні пристрої…

Тимур зиркнув на наручний «Casio G-Shock», подарований Аліною на минулий день народження, і позіхнув. Годинник показував київський час — 23:19. В Україні день добігав кінця.

В Еквадорі — на них уже чекали.

Ґуаякіль

XХVIII

Понеділок, 19 січня, 18:12 (UTC –5)

Ґуаякіль, Еквадор

Аеропорт Хосе Хоакіна де Ольмедо від хостела «Dreamkapture hostal», кімнату в якому забронював Тимур у неділю ввечері, відділяло трохи більше ніж три кілометри, однак ні Тимур, ні Лаура, ні Ріно після чотирнадцятигодинного перельоту не мали бажання блукати незнайомим містом. Вони взяли таксі. Через кілька хвилин авто зупинилося біля суцільного жовтого муру з матово-зеленими воротами, втиснутого між вулицею Хуана Сиксто Бернала та широкою двосмуговою авеню Франциско Орельяни. Попід муром, що підступав упритул до calle Juan Sixto Bernal, а також за ним, у внутрішньому дворику, росли пальми. Над муром виглядала пофарбована у насичено-синій колір двоповерхова будівля хостелу.

Вечоріло. Вулиця спорожніла.

Лаура Дюпре першою вийшла з таксі. Потягнулася. Зиркнула на затягнуте монотонною сірою плівкою небо.

— Нічого так, — кивнула на хостел. — Мені подобається.

— Ще б пак він тобі не сподобався, — Тимур другим вислизнув із машини. — 7,5 доларів із людини за ніч.

Чоловік забронював одну тримісну кімнату на всіх. Без ванни, туалету та кондиціонера. Зате зі сніданком.

Останнім із автомобіля вибрався Ріно. Сердито форкнувши (ґевал завжди почувався некомфортно в автомобілях, менших за «Toyota Tundra»), подивився на жовто-синій хостел.

Таксі завернуло за ріг і швидко зникло з поля зору.

— Коли їдемо до Тоні? — бадьоро запитав південноафриканець.

Лаура стомлено подивилася на Ріно:

— Сьогодні вже пізно. Тим більше, на відміну від декого, ми не проспали весь переліт і хочемо відпочити.

— Та ну. Я що, так багато проспав?

Тимур підійшов до воріт, спробував зазирнути досередини та кинув через плече:

— Ти спав так, що пілоти приходили подивитися, чи у нас не повідпадали турбіни.

— Ги-ги, — преподобний дурнувато гигикнув. — А я думав, то мені снилося, що мене постійно