Читати книгу - "Володар Перстнів"

Фродо якийсь час сидів у задумі.

— Я вирішив, — нарешті сказав він. — Вирушаємо завтра на світанку. Але не підемо дорогою: безпечніше вже залишатися тут. Треба, щоби про наш відхід не знали принаймні кілька днів, якщо ж підемо Північними воротами, відразу всі довідаються. Що більше, за Мостом і Східною Дорогою будуть наглядати, незалежно від того, чи пробереться Вершник до Цапового Краю, чи ні. Ми не знаємо, скільки їх там, але щонайменше двоє або й більше. Єдиний вихід — піти в непередбачуваному напрямку.

— Значить, іти треба через Праліс! — нажахано сказав Фредеґар. — Годі й думати про таке. Це настільки ж небезпечно, як і Чорні Вершники.

— Не зовсім, — заперечив Мері. — План відчайдушний, але я вірю, що Фродо правий. Тільки так ми виберемося звідси, щоби на наш слід одразу не натрапила погоня. Якщо нам пощастить, то ми відірвемося далеко.

— Але у Пралісі вам не пощастить, — заперечив Фредеґар. — Нікому ніколи там не щастило. Ви заблукаєте. Ніхто ніколи туди не ходить.

— Ще й як ходить! — наполягав Мері. — Брендіцапи ходять час від часу, коли їм заманеться. Ми маємо свою стежку. І Фродо раз ходив колись давно. Я ходив кілька разів: зазвичай, удень, коли дерева сонні й тихі.

— Ну, робіть, як знаєте! — сказав Фредеґар. — Пралісу я боюся понад усе: про нього розповідають жахіття; але мій голос тут не важить, бо я нікуди не йду. Однак тішуся, що хоч хтось залишиться і розкаже Ґандалфові, куди вас понесло, а я впевнений, він незабаром прийде.

Феті Виприн, хоч який відданий Фродо, не мав бажання покидати Шир, аби дізнатися, що там поза його межами. Його родина походила зі Східної Чверті, але сам він ніколи не переходив Брендівинного Мосту. Його завданням, за задумом змовників, було залишитися на місці, відповідати на запитання зацікавлених і якомога довше створювати враження, що пан Торбин справді живе у Струмковій Балці. Він навіть привіз зі собою старий одяг Фродо, щоби краще зіграти цю роль. Нікому не спало на думку, наскільки небезпечна така гра.

— Чудово! — вигукнув Фродо, коли зрозумів задум. — Інакше ми ніяк не змогли би повідомити Ґандалфа. Звісно, я не знаю, чи уміють ці Вершники читати, але я не ризикнув би залишати листа, а ну ж бо раптом захочуть обшукати дім. Але якщо Феті воліє тримати тут оборону і я буду певний, що Ґандалф знатиме, куди ми пішли, тоді все гаразд. Завтра ідемо у Праліс.

— Ну, як на мене, — сказав Піпін, — то наше завдання краще, ніж у Феті — чекати, поки прийдуть Чорні Вершники.

— А ти постривай, поки зануришся в ліс, — сказав Фредеґар, — тоді пожалкуєш, що зі мною не зостався.

— Уже нема про що сперечатися, — сказав Мері. — Нам треба ще поприбирати і докінчити пакування. Розбуджу всіх вас удосвіта.

Коли Фродо нарешті ліг у ліжко, то якийсь час не міг заснути. Боліли ноги. Він тішився, що вранці поїде верхи. Згодом він забувся в непевному сні: він наче визирав із високого вікна на темне море кошлатих дерев. Унизу, біля коріння, повзали, принюхуючись, якісь істоти. Він розумів, що рано чи пізно вони його знайдуть. Потім він почув віддалений звук. Спочатку йому здалося, що це так сильно шумить вітер у верховіттях дерев. Але потім збагнув, що це не вітер, а шум далекого Моря; звук, ніколи не чутий, хоч у снах він лунав не раз. Раптом Фродо опинився у відкритому просторі. Довкола жодного дерева. Він — на темному вересовищі, а в повітрі — дивний солоний запах. Угорі, на гірському кряжі, височіла самотня біла вежа. Його охопило нестримне бажання видертися на вежу і дивитися на Море. Він заходився пробиратися нагору до вежі, та раптом небо прошив спалах, і зачулося гуркотіння грому.

VI. Праліс

Фродо відразу прокинувся. У кімнаті все ще було темно. Мері стояв і однією рукою тримав свічку, а другою — гупав у двері.

— Ну-ну! Що трапилося? — вигукнув Фродо, вирваний зі сну.

— Що трапилося?! — перепитав Мері. — Час уставати. Пів на п'яту, і надворі густий туман. Уставай! Сем уже готує сніданок. Навіть Піпін уже на ногах. Я засідлаю поні й одного приведу сюди, щоби нав'ючити. Розбуди цього ледаря Феті! Нехай хоч проведе нас.

Десь після шостої п'ятеро гобітів були готові до виходу. Феті Виприн усе ще позіхав. Вони тихенько вислизнули з будинку. Мері йшов попереду, ведучи за собою вантаженого поні; так вони проминули гайок поза будинком і пішли полями. Листя на деревах виблискувало, і з кожної гілочки звисали краплі; трава сіріла від холодної роси. Усе було тихим, і далекі звуки видавалися ближчими: квоктання квочок у дворі, скрип чиїхось дверей.

У повітці вони знайшли інших поні — міцних низькорослих коників, уподобаних гобітами, не прудких, але витривалих. Гобіти забрались у сідла і невдовзі вирушили в туман, який, ніби неохоче, розступався перед ними й відразу змикався позаду. Через годину їзди, повільної та мовчазної, вони раптом опинилися перед Живоплотом, високим і посрібленим павутинням.

— Як же ви це подолаєте? — запитав Фредеґар.

— Ідіть за мною, — наказав Мері, — й побачите.

Мері звернув уліво, і невдовзі вздовж Живоплоту вони підійшли до місця, де він завертав дугою, огинаючи край балки. Неподалік було викопано заглибину, яка плавно опускалась у землю. Обабіч повільно піднімалися цегляні стіни, аж поки не змикались аркою, утворюючи тунель, що пірнав попід Живопліт і виходив на інший бік.

Тут Феті зупинився.

— Прощавай, Фродо! — сказав він. — Дарма ти йдеш у той Ліс. Добре, якщо ще сьогодні не вскочиш у халепу. Але хай тобі щастить — і сьогодні, й завжди!

— Якщо попереду нічого гіршого за Праліс немає, мені пощастить, — відповів Фродо. — Скажи Ґандалфові, щоби рушав Східною Дорогою: ми невдовзі на неї повернемось і їхатимемо якомога швидше.

— Прощавай! — загукали вони і зникли з очей Фредеґара в тунелі. Тунель був темний і вологий. Вихід із нього закривали ворота з густих металевих ґрат. Мері зіскочив на землю й відімкнув ворота, а коли всі пройшли — захряснув. Замок зловісно клацнув.

— Ну от! — сказав Мері. — Ми покинули Шир, а тепер перед нами Праліс.

— А правду про нього розповідають? — спитав Піпін.

— Залежить, що ти маєш на увазі, — відповів Мері. — Якщо ти про всілякі жахи, якими Феті лякали