Читати книгу - "Інтернат"

— Замерз? — питає малого.

— Ні, — бреше той.

Ясно, що замерз, думає Паша. Холод робить руки та обличчя нечутливими, хочеться чимшвидше опинитися в теплому приміщенні: хай без світла, хай без води, головне — щоб не холодно, головне — зігрітися.

Проходять повз колодязь. Паша навіть у темряві зауважує довкола свіжі сліди від гусениць. Так, ніби хтось крутився тут, на перехресті, не знаючи, куди їхати далі. Паша напружується, проте малому нічого не говорить. Ідуть далі. Найгірше те, що й сліди ведуть просто до інтернату — кавалки глини та чорного ґрунту на мокрому сірому асфальті, свіжі, щойно залишені. Малий, схоже, теж усе помітив і зрозумів, але мовчить, нічого не каже, ховає голову в плечі, гріє руки в кишенях. Битку давно несе Паша, затиснувши її ліктем, як французький багет. Минають розбиту зупинку, дістаються парку. Заходити страшно: простір між дерев особливо порожній, потрапиш до такої порожнини — засмокче, не вискочиш. Малий зважується, перший ступає стежкою. Йде між мокрих стовбурів, оглядає сутінь під ногами, щоби не перечепитись об чиюсь відрубану голову. Врешті-решт проходять парк, дістаються брами.

— Замок, — тихо говорить малий.

— Шо замок? — не розуміє Паша.

— Замок збили, — пояснює малий.

Паша приглядається. Замок справді збитий, хоча ворота акуратно причинені. Малий робить крок уперед.

— Стій, — Паша міцно хапає його за плече. — Куди?

Стоять, дивляться, не знають, що робити. Помічають, як хтось підходить: іде з темряви, від інтернату, просто на них. Фізрук, думає Паша, по воду йде. І ворота він відчинив. Ключі лише в нього. Але з темряви на них суне хтось низький і невиразний, якийсь гном із коробкою в руках. Паша лякається. Гном, схоже, теж. Паша швидко присвічує мобільним, світло екрана на кілька секунд вихоплює з темряви гострі кути й глибокі заглибини. Осіння куртка до колін, схоже, з чужого плеча, спортивні штани з білими лампасами, зимові шкарбани. На голові — чорна шапочка. Обличчя важке, порубане зморшками. Чорні кола під очима — проблеми зі здоров’ям. Очевидно, поганий запах із рота, перевіряти не хочеться. В руках — упаковка з макаронами. За ті кілька секунд, поки світиться екран, гном устигає розгледіти Пашину бороду, важкі черевики, битку в руках, відразу ж напружується. Проте кидає оком на малого й попускається: зрозуміло, місцеві, інтернатські.

— Ви куда? — сипить низьким зірваним голосом.

— Де Валєра? — Паша не відповідає, не розуміє, хто це, як із ним говорити.

— Який, блядь, Валєра? — нервово сипить гном.

— Фізрук, — підказує Паша.

— Вивезли вашого фізрука, — гном хоче проштовхнутися, проте Паша не відходить, тому доводиться пояснювати.

— Куди вивезли?

— В госпіталь, — пояснює гном.

— А шо з ним?

— Порізали його.

— Хто?

— Я їбу?! — не витримує гном. — Взяли й порізали. Приїхав бус — закинули, повезли в госпіталь.

— А де всі?

— Да розбіглися всі, — злісно проговорює гном. — І ви йдіть звідси, неспокійно тут.

— А макарони куда? — питає малий.

Паша теж хоче запитати про макарони. Але не встигає: гном боляче штовхає його в лікоть, протискається своїм черевом і тікає в бік парку. Паша думає кинутись слідом, але малий стримує:

— Куди ти? — шепоче. — Залиш його в спокої. Пішли звідси.

— Як пішли? — не розуміє Паша. — Треба зайти, подивитися, шо там.

— Там нікого немає, — наполягає малий. — Тобі ж сказали.

— Шо ти його слухаєш? — переконує Паша. — Треба зайти. Раптом там хтось залишився.

— Немає там нікого, — наполягає малий.

— Шо з тобою? — питає його Паша.

— Все нормально, — відповідає малий. — Там нікого немає, пішли звідси.

Боїться, здогадується Паша, злякався гнома з макаронами. Господи, шо я від нього хочу — йому ще чотирнадцяти немає. Ясно, шо боїться.

— Саш, — говорить Паша спокійно, ніби все гаразд, — треба зайти, раптом там хтось залишився.

— А якщо там хтось із цих? — питає малий. — Місцевих, — додає.

— Ну а якшо там Ніна? Або ще хтось із ваших? — наполягає Паша. — А ми підемо й навіть не подивимось.

— Ну а якшо вони пішли? — припускає малий. — Якшо Валєру справді в госпіталь забрали?

— Не вірю, — відповідає на це Паша. — Доки сам не побачу — не повірю.

Малий думає.

— Ладно, — каже, — пішли. Тільки тихо.

Прочиняють ворота. Ті пронизливо скриплять. Паша завмирає на мить, але все ж проходить на подвір’я. Малий ступає слід у слід. Минають головний корпус, підходять до спортзалу. Темно, тихо, двері всередину прочинені. Паша обережно зазирає. Вмикає ліхтарик на мобільнику. У спортзалі натоптано: чіткі відбитки армійського взуття, широкий брудний слід, ніби хтось витягував мішки з цементом. Паша вже підозрює недобре, швидко проходить коридором, біжить до підвалу. Забігає в перший бокс. Розкидані речі, зіжмакані простирадла, каремати. Збиралися поспіхом, лишаючи одяг, особисті речі. Навіть зубні щітки стоять акуратно в сухій кружці. Паша забігає до третього боксу, Сашиного. Спальник зник, книги залишились. Книги їх не цікавили. Вибігають нагору, йдуть до їдальні. Заходять, роззираються. Посуд розкидано підлогою, потоптані металеві миски, гнуті виделки. В кутку, де лежали харчі, порожньо.

— Чорт, вони все винесли, — говорить Паша.

— Хто? — питає малий.

— Ну ці, місцеві. Ну не суки, а?

— А шо ти від них хотів? — говорить малий. — Вони Ніну ненавидять. Давно б спалили тут усе, якби не боялись.

— Ну, вже не бояться, — припускає Паша.

— Ага, не бояться, — погоджується малий. — Паш, — кличе раптом.

Причому, кличе таким голосом, що Паша відразу ж підривається й підходить до нього. Малий дивиться в куток, Паша перехоплює його погляд. Холодна буржуйка, перекинутий стілець, затоптані газети з плямами вже застиглої крові. І пальто вгорі. Паша піднімає мобільник вище, присвічує. Кілька кульових отворів у сукні, ледь помітних, треба пригледітись, аби зауважити. Паша підходить, торкається пальта. Воно так і не просохло. Рахує сліди від куль. Нараховує чотири.

— Для чого вони це зробили? — питає малий ледь чутно.

— Не знаю, — відповідає Паша. — Не знаю.

— Вони вбили його? — допитується малий.

— Мабуть, — відповідає Паша, — мабуть. Нікого не шкода, — говорить він, засовуючи мертві пальці в діряве сукно. — Нікого.

Серце стискається, він відчуває, як паморочиться в голові, як його злегка веде. Намагається прийти до тями. Таке відчуття, ніби всередині в нього другий день стискається пружина — велика, холодна, сталева. Стискається весь цей час, щохвилини, щосекунди. Стискається до кінця, до межі. Стискається, тиснучи на груди, не даючи дихати, перекриваючи повітря. І ось, коли дихати зовсім немає чим, коли груди починають німіти від нестачі кисню, Паша подумки, повільно, не поспішаючи, рахує:

десять

дев’ять

вісім

сім

шість

п’ять

чотири

три

два

один

все —

пружина різко