Читати книгу - "Візит доктора Фройда"

— Отже, маємо певність, що він її читає, — сказав комісар. — Нам це знадобиться.

Самковський промовчав, але не зводив з шефа очей, на мить навіть забувши про свій обід.

— Подайте в цю газету некролог.

— Некролог?

— Так. Напишіть, що друзі й родичі переповнюються горем з приводу наглої смерті Франца Гольма, спричиненої дорожнім випадком на вулиці Шпитальній, — мовив комісар.

— А хто такий цей Франц Гольм? — перепитав Самковський і одразу ж запримітив лиховісний вогник в очах шефа.

— Це ім'я нашого Упиря, — вимовив шеф чітко, як учитель учневі на уроці граматики. — Як ви могли забути?

— Даруйте, шефе.

— Зробіть те, що кажу, вже сьогодні, — сердито мовив комісар.

— Слухаюсь.

— Але найголовніше ось що: самі сядьте в редакційному кабінеті і приймайте телефонні дзвінки. Поруч з вами буде доктор Фройд і я. Вам слід вдавати із себе редактора.

Самковський ствердно кивнув.

— Щойно подзвонить хтось з приводу некролога, дайте знати.

— Зроблю, шефе.

— Дякую, — Вістович звівся на ноги і поклав на стіл гроші за випивку. — Доїдайте обід, Самковський, даруйте, що перебив.

— Дурниці, — відповів той, — радий вас був бачити, шефе.

Комісар відчув, що цього разу підлеглий говорить щиро, хоч сам навряд чи міг зізнатися в тому ж самому.

Наступного дня, під вечір, комісар отримав звістку від бургомістра з Калічої Гори. Якийсь волоцюга ухопив комісара за рукав плаща й упівголоса повідомив, що за дві години його чекатимуть у тій самій кнайпі «Під білим вепром». Не давши Вістовичу опам'ятатися, волоцюга швидко зник за рогом.

Очевидно, бургомістр дізнався, де лігво Упиря. Якщо так, то все закінчиться раніше й за іншим сценарієм, аніж він запланував... О десятій комісар уже був на місці зустрічі. Кельнер кивнув йому на ті самі двері, за якими починалися сходи донизу, де, очевидно, його, як і минулого разу, чекав бургомістр. Цього разу чоловік не мав при собі ані ножа, ані смальцю і, здавалося, навіть перебував у доброму гуморі.

— Радий бачити живим і здоровим, комісаре, — привітно сказав бургомістр, але навіть і не думав підводитись.

— Радий навзаєм, — прибрехав комісар.

— У мене для тебе гарні новини, — продовжив бургомістр. — Мої зарізяки працюють краще, аніж поліція, і я вже знаю, де помешкання того скурвисина, що тобі потрібен.

— Чудово, — Вістович не приховав радощів: — І де ж?

— Давай спершу нагадаємо собі навзаєм нашу домовленість, — мовив бургомістр. — Ти обіцяв, що найближчим часом на Калічу Гору не буде поліційних облав. Так?

— Правильно, — кивнув комісар, — рік щонайменше.

— Іти обіцяєш, що так воно й буде?

— Обіцяю.

— А присягнути можеш?

— Хоч на Євангелії.

— Я завжди казав, що кожен поліціянт в душі брехлива сволота, — несподівано мовив бургомістр: — І ти не виняток, Вістовичу...

Запала мовчанка, і комісарові навіть почулися тихі кроки за спиною. Втім, озиратися було ще небезпечніше, аніж залишатись на місці.

— Що сталося? — запитав він.

— А ти не здогадуєшся?

— Ні.

— Скажи мені, комісаре, як саме ти збирався забезпечити спокій на Калічій Горі, якщо тебе самого розшукує твоя ж поліція? — просичав бургомістр. — Цього минулого разу я від тебе не почув... Як саме, падлюко?

Бургомістр перейшов на якийсь кажанячий крик.

Між тим за спиною знову почулися кроки. Вістович, як тільки міг, напружив слух. Це були інші кроки. Не ті самі. Отже, позаду нього було щонайменше двоє чоловік. Найпевніше, вони стануть обабіч: один зліва, інший справа. Треба діяти негайно, інакше вийти звідси живим вже не вдасться. «Стіл, пістолет, кулак», — блиснуло в голові комісара, і, зробивши вигляд, що хоче сказати щось на своє виправдання, він рвучко кинувся вперед, вхопившись руками за край столу. Одним дужим рухом він смикнув стільницю догори, встигнувши побачити широко розплющені очі злочинного бургомістра, в яких вогнем палали ненависть і переляк. Як тільки важезний стіл накрив його, Вістович рвучко озирнувся позаду себе, одночасно вихопивши з кишені свого браунінга. В ту ж мить біля його вуха просвистів ніж і вп'явся в рамку якоїсь дурнуватої картини, що висіла на стіні.

Комісар вистрілив у відповідь майже навмання, і куля знайшла свою ціль. Так само навмання він змахнув лівим кулаком і, не вірячи в своє щастя, відчув, що натрапив на пику того, хто вирішив підскочити до нього ближче.

— Пощастило, курва, пощастило, пощастило... — як божевільний, заговорив він, щодуху кидаючись до виходу.

Біля самих сходів йому довелося перестрибнути через труп того, хто кидав у нього ножа. Втім, такі гімнастичні вправи давно були Вістовичу не під силу, і, перечепившись через тіло, комісар упав на долівку. В цю мить він згадав про бургомістра, якого привалив столом і якому, очевидно, не аж так складно було б з-під нього дістатись. Озиратися знову не було часу. І, відчуваючи, як серце йому стискає жах, Вістович кинувся вгору по сходах, не зводячись на рівні ноги, а рачкуючи, як школяр. Нагорі він побачив кельнера, що, зачувши шум унизу, біг в його бік. В руках цей чоловік тримав обріз і, можливо б, вистрілив, але, побачивши Вістовича навкарачках, завмер і роззявив рота від подиву. Цієї миті вистачило самому комісарові, щоб з такого дурнуватого положення вистрілити знову. Кельнер захитався і, випустивши з рук зброю, звалився на долівку.

Вістович нарешті звівся на ноги і, важко дихаючи, кинувся до виходу. Свіже повітря для нього означало порятунок. Солодко й глибоко вдихнуши, комісар подався вниз по вулиці, все ще не вірячи у своє щастя. За півгодини він був у будинку доктора Фройда.

Помітивши, в якому вигляді повернувся гість, доктор не на жарт стривожився.

— Серце у вас погане, пане комісаре, — сказав він, — варто лікуватись...

— Дурниці, — відмахнувся той. — Мені його ледь не прострілили щойно. Якщо цього не сталося, значить, усе решта — дурниці.

— Однаково випийте чаю, — суворим тоном наказав Фройд. — Зараз принесу вам заспокійливі каплі.

Усвідомивши врешті, що сьогодні йому вдалося вижити, комісар зручно вмостився в кріслі й задивився у вікно. Безперечно, йому пощастило... Але водночас він втратив можливість дізнатися адресу лігва Упиря. А разом з тим і дізнатися, де той тримає Бейлу.

«Пробач мені, — звернувся він до неї подумки. — Жінки поруч зі мною завжди були нещасливими. І ти не