Читати книгу - "Офіцер із Стрийського парку"

Поляки, неголосно лаючись, поволокли свого полоненого вглибину двору, туди, де поворот вів у глухий кут. Поставили на ноги, притулили до стіни спиною.

Знову вдарили.

— Досить уже, панове! — рявкнула темрява. — Свого дістав! Кишені гляньте!

Дві пари сильних рук тримали, ще чиясь обмацала спритно, знайшла револьвер, передала Лінецькому, який стояв за два кроки від полоненого з виглядом головного. Поляк узяв зброю, підкинув на долоні, погрався. Потому неквапом, куля за кулею, спорожнив барабан.

Поки робив це, Клим устиг звикнути до темряви. Обшукував його знайомий жевжик в окулярах, праворуч грізно сопів чоловік із м’ясистою бородавкою на щоці, а в тому, хто стежив за ним від початку, з подивом упізнав кельнера з «Сан-Сусі». Не стримався, запитав:

— Бар хіба закрили?

— То є все, що зараз цікавить пана? — спитав Лінецький.

— Чим не догодила шановному панству моя скромна персона?

— Не така вже й скромна, пане Кошовий, — озвався Окуляри. — Поводилися ви так зухвало, що ми змушені були навести про вас довідки. Раптом за вами хтось могутній стоїть.

— Стоїть?

— Пан є відомим у певних колах. Навіть знаменитим, — мовив Лінецький. — Я доволі близько знав пана Леона Радомського. Ви тоді дали лад його справі, доклали руку до викриття убивці його доньки Агнелі.

— Завжди до ваших послуг.

— Не пащекуйте, пане Кошовий, — прогудів Бородавка. — Не в тому положенні.

— А в якому, хотілося б знати?

— Дізнаєтесь, — пообіцяв Окуляри.

— Швидше б. Я додому поспішаю.

— До пані Магди Богданович? — швидко спитав Лінецький. — Знана особа.

— То вже вас не стосується, — процідив Клим.

— Пан має рацію, — кивнув той. — Пані вільна сама вирішувати, з ким їй жити, лягати в ліжко тощо. Але краще вам переконати її залишити вас. Скоро такі союзи не матимуть перспектив. Мені взагалі дивно, як ви ще тримаєтесь разом.

— Ви стежили за мною й напали, аби обговорити моє особисте життя?

— Пан сам хотів поговорити вранці. У барі було незручно. Забагато вух.

— Я пропонував піти кудись на окрему розмову.

— Ось ми й розмовляємо. Пустіть його вже, панове.

Кельнер із Бородавкою послухалися, відійшли.

Тепер Кошовий стояв, притиснувши спиною до стіни, а його півколом оточували четверо неприязних, вороже налаштованих чоловіків.

— Пана переймали обставини загибелі капітана Яблонського, — не спитав, а ствердив Лінецький.

— Вони й далі не дають мені спокою.

— Пан може пояснити мету?

— При всіх?

— Ми заважаємо пану? — здивувався Окуляри.

— Мені здавалося, розмова стосується лише пана Лінецького.

— У мене нема секретів від колег, — відчеканив той. — Сьогодні ви, пане Кошовий, недвозначно натякнули, що я можу бути якимось чином причетний до вбивства. Чим пан уже бере свої слова назад?

Сіпнулося віко.

— Можу навіть повторити, — промовив Клим. — Ви дуже докладно розповіли в поліції про вміст кишень жертви. Натомість коли знайшли тіло, ані гаманця, ані іменного нагана при Яблонському не знайшли. Я знаю, хто їх украв, та крадій — не вбивця, це доведено. Але ви мали уявлення, що ваш колега мав при собі, вирушаючи на прогулянку в Стрийський парк. Чи то була не прогулянка?

— Не розумію, до чого пан веде.

— Знову змушений повторити те, що говорив зранку і що, поза сумнівом, не секрет для кожного з вас. Ну, хіба ось пана кельнера не втаємничили...

— Дозвольте його прибити, пане Лінецький, — просичав кельнер, повільно підносячи руку.

— Не рухайте, — жестом застеріг той. — Нехай говорить. Та краще я сам. Пане Кошовий, в нашому товаристві ні для кого не є таємницею, що насправді являв із себе покійний пан Юліуш. Його родина багато зробила для коронного краю, а коріння тягнеться ще з часів Речі Посполитої. Й повірте, коріння славне. Цей Яблонський користав із поваги до предків. Ті ж, хто дозволяв йому так поводитись, всякий раз зважали на заслуги роду. Також були свідомі того, що на всякому квітучому полі неодмінно є бур’ян. Поведінка пана Яблонського скорше свідчила про виродження, аніж так мало бути.

— Йому все сходило з рук? Усі вибрики, про які я можу здогадуватися?

— Не все, — кинув Окуляри.

Лінецький зиркнув на нього через плече, нічого не сказав, повів далі:

— За життя Яблонський був авантюристом. До війська його привело таке налаштування. До честі, свої нагороди і чини пан капітан заслужив. Та сам не раз обмовлявся: в час війни армія — те місце, де можна розвернутися найширше. Ідей у нього було море, й то не завжди якась комерція. Навпаки, Юліуш заповзявся заробити ім’я, стати героєм, і йому вдалося, пане Кошовий.

— Радий за нього. Проте герой та негідник цілком можуть уживатися в одній людині.

— Таким він був, — погодився Лінецький. — Але ж ми всі не янголи. Ви теж.

— Згоден, — Клим криво посміхнувся. — Проте є межа. Чи я помиляюся?

— Є, — Рафал знову кивнув. — Пан капітан її переступив.

— За це його вбили, — продовжив Кошовий в тон Лінецькому.

— І ви переконані — це зробив я.

— Або знаєте, хто.

— Пан дуже відвертий.

— Вас четверо проти мене одного. Схоже, вирок готовий. Не бачу смислу стежити за словами, панове.

— Ми повинні захоплюватися вашою сміливістю, поважати противника? Жодних захоплень. Але повірте, пане Кошовий, повагу до вас особисто я маю. Досить ролі, яку ви зіграли в розв’язанні трагічної історії панни Агнелі. Власне, через те я говорю з вами про речі, про які не мав би.

— Тобто... я піду живим? Панове, не допоможе. Далі шукатиму, хто вбив Яблонського. І якщо докази вкажуть на вас...

Лінецький ляснув у долоні. У тиші закутка звук пролунав, мов револьверний постріл.

— Вашу затятість я б назвав гонором, — сказав він. — Гонорові мені подобаються. Свій гонор мав капітан Яблонський, лиш проявляв його не там, де треба. За інших обставин я б не витрачав на вас часу, пане Кошовий. Ніхто б з присутніх тут не сприйняв вас серйозно. Зустрілися б у суді, це якби обставини складалися так, як ви того хочете. Але цього більше не буде.

— Чого?

— Судів, — відрубав Лінецький.

— Зовсім?

— Австрійських. Я шукав вас, щоб попередити — завтра не матиме значення ані