Читати книгу - "Коли подих стає повітрям"

Десь перед першим Різдвом Каді, коли їй було п’ять місяців, рак Пола почав опиратись третій лінії ліків, яку йому порекомендували після того, як Тарцева і хіміотерапія припинили діяти. Каді на свята вперше куштувала тверду їжу; закутана в піжаму з карамельними тростинами, вона жувала солодку картоплю. Уся родина зібралась у батьківському домі Пола в Кінгмані, штат Аризона, наповненому світлом від свічок і розмовами. Упродовж наступних місяців його сили зменшувались, але ми і далі проживали радісні моменти всупереч нашому смуткові. Ми влаштовували затишні звані вечері, щовечора обіймали одне одного, раділи ясним очам і спокійному характеру нашої доньки. І, звичайно ж, Пол писав, вмостившись у своєму м’якому кріслі і загорнувшись у теплу вовняну ковдру. Протягом своїх останніх місяців він зосереджувався винятково на тому, щоб завершити книжку.

На зміну зимі прийшла весна, і на нашій вулиці зацвіли великі рожеві магнолії, але здоров’я Пола стрімко погіршувалось. Наприкінці лютого йому вже доводилось використовувати додатковий кисень, щоб підтримувати комфортне дихання. Я викидала його непочатий обід у кошик для сміття поверх непочатого сніданку, а через кілька годин купа поповнювалась непочатою вечерею. Раніше він любив їсти на сніданок мої сандвічі – яйце, ковбаса і сир, викладені на рол, але, відколи в нього погіршився апетит, ми перейшли на яйця з тостом, потім на самі яйця, поки він не перестав переносити і їх. Навіть його улюблені смузі – склянки, які я наповнювала незмінним набором калорій, були неапетитними.

Засинати Пол починав усе раніше, мовлення його періодично ставало нерозбірливим, а нудота перетворилась на постійну. КТ і МРТ мозку підтвердили, що рак легень Пола погіршився і нові пухлини з’явились також у мозку, у тому числі карциноматоз мозкових оболонок – рідкісне і смертельне проникнення, унаслідок якого прогнозована тривалість життя становила всього кілька місяців і над нами нависла тінь гострих неврологічних розладів. Ці новини прикро вразили Пола. Він говорив мало, але як нейрохірург знав, що на нього чекає. Хоча Пол змирився з обмеженою тривалістю життя, неврологічні розлади стали новим ударом; його мучила думка про втрату змістовності та суб’єктності. Разом з онкологом Пола ми визначили наш головний пріоритет: якомога довше зберегти гостроту розуму. Ми організували участь у клінічних випробуваннях, консультації з фахівцем із нейроонкології і візит команди, що забезпечувала його паліативний догляд, для того, щоб обговорити можливості лікування в хоспісі. Усе це мало на меті максимально підвищити якість його життя на той час, який у нього залишився. Хоч я і кріпилась, моє серце огортав смуток, коли я думала про його подальші страждання і хвилювалась, що йому залишилось жити лише кілька тижнів – можливо, навіть менше. Коли ми трималися за руки, я уявляла собі його похорон. Я не знала, що Пол помре через кілька днів.

Ми провели його останню суботу з родичами в затишку нашої вітальні. Пол тримав Каді на руках у м’якому кріслі; його батько сидів на моєму кріслі для годування, його мати і я сиділи поряд на дивані. Пол співав Каді пісню і обережно гойдав її на колінах. Вона широко посміхалась, не помічаючи трубки, які постачали в його ніс кисень. Його світ став тіснішим; я не приймала відвідувачів, котрі не були членами родини. Пол сказав мені: «Я хочу, щоб всі знали, що я люблю їх, навіть якщо не бачусь із ними. Я ціную їхню дружбу, і ще одна склянка «Ардбега» цього не змінить». Того дня він нічого не писав. Рукопис його книжки був лише частково завершеним, і Пол знав, що, мабуть, не зможе його дописати – навряд чи йому вистачить сил, ясності розуму і часу.

Щоб підготуватись до клінічного випробування, Пол перестав приймати щоденні ліки для таргетованої терапії, які недостатньо ефективно контролювали його рак. Існував ризик того, що рак швидко поширюватиметься або загостриться після того, як він припинить курс прийому. Тому онколог Пола просила мене щоденно записувати його на відео під час виконання одного і того самого завдання, щоб виявити дефекти в мовленні або ходьбі.

– «Квітень – найлютіший місяць», – уголос читав Пол у вітальні в суботу обраний ним вірш Т. С. Еліота «Спустошена земля», поки я знімала відео. – «Мішає спомини й бажання, розтравляє гниле коріння провесняними дощами».[7]

Родичі засміялись, коли він, хоч цього й не було в сценарії, поклав книжку обкладинкою догори на коліна і почав декламувати напам’ять.

– Це так на нього схоже! – з усмішкою сказала його мати.

Наступного дня, в неділю, ми сподівались, що спокійні вихідні триватимуть. Якби Пол почувався достатньо добре, ми б пішли до церкви, після цього відвели Каді та її двоюрідну сестру на гойдалки в парк, розташований на пагорбі. Ми б і далі вбирали в себе нещодавні прикрі новини, ділили наш смуток і насолоджувались часом, проведеним разом.

Але натомість час пришвидшився.

Рано-вранці в неділю я приклала руку до чола Пола і відчула, що в нього лихоманка, температура підвищилась до сорока градусів, хоч він почувався відносно непогано і не мав інших симптомів. Разом із батьком Пола і Суманом ми за кілька годин відвезли його у відділення невідкладної допомоги і повернулись додому до решти родичів після того, як йому призначили антибіотики на випадок пневмонії (на рентгенівському знімку грудна клітка Пола була ущільнена пухлинами, за якими могло ховатись запалення). Але, можливо, причиною було те, що рак швидко прогресував? В обід Пол спокійно спав, проте він був дуже хворий. Спостерігаючи за тим, як він спить, я заплакала. Потім я пішла у вітальню, де до моїх сліз приєдналися сльози його батька. Я вже сумувала за ним.

У неділю ввечері стан Пола різко погіршився. Він сидів на краю нашого ліжка, важко дихаючи – це була разюча зміна. Я викликала «швидку». Коли ми знову зайшли у відділення невідкладної допомоги – цього разу Пола везли на каталці, а його батьки йшли за нами – він повернувся до мене і прошепотів:

– Можливо, це кінець.

– Я поруч із тобою, – промовила я.

Працівники лікарні зустріли Пола як завжди привітно. Але вони діяли швидко, побачивши, у якому він стані. Після початкових аналізів йому наклали маску на ніс і на рот, щоб полегшити дихання за допомогою двофазної вентиляції – апарату для підтримки дихання BiPAP, який постачає сильний механізований потік повітря під час кожного вдиху і значною