Читати книгу - "Коли подих стає повітрям"

Трохи згодом після півночі медсестра розбудила мене легким поштовхом.

– Уже скоро, – прошепотіла вона.

Вона зібрала ковдри і допомогла мені сісти в крісло поряд із Люсі. Акушер уже була в палаті, вона була не старшою від мене. Коли показалась голівка, вона подивилась на мене.

– Можу сказати вам одне: у вашої доньки волосся точнісінько таке ж, як і у вас, – сказала вона. – І його багато.

Я кивнув, продовжуючи тримати Люсі за руку в останні хвилини пологів. І тоді, після останнього поштовху, 4 липня о 2:11 вона з’явилась на світ. Елізабет Акадія – Каді – ми обрали це ім’я заздалегідь.

– Можна прикласти її до вашої шкіри, татку? – запитала медсестра.

– Ні, я з-з-замерз, – сказав я, цокаючи зубами. – Але я хотів би потримати її на руках.

Її загорнули в ковдру і передали мені. Тієї миті, коли я однією рукою відчував вагу дитини, а другою тримав Люсі за руку, перед нами відкривались життєві можливості. Ракові клітини в моєму тілі продовжуватимуть вмирати або знову почнуть рости. Дивлячись на простір, який розгортався попереду, я бачив не спустошену землю, а щось простіше: чисту сторінку, на якій житиму далі.

Однак у нашій оселі присутній динамізм.

Щодня, щотижня Каді розцвітає: уперше вхопилась пальцями, уперше посміхнулась, уперше засміялась. Педіатр регулярно позначає її ріст на графіку, і позначки демонструють поступовий прогрес. Її оточує осяйна новизна. Коли вона сидить у мене на колінах і посміхається, захоплена моїм співом мимо нот, кімнату наповнює тепло.

Тепер час для мене має дві сторони: кожен день віддаляє мене від останнього загострення, але наближає до чергового рецидиву – і, врешті, смерті. Можливо, пізніше, ніж я гадаю, але точно раніше, ніж я хотів би. На мою думку, існує дві реакції на це усвідомлення. Найочевидніша – імпульс до шаленої діяльності: «жити сповна», подорожувати, вечеряти в ресторанах, досягнути цілої низки призабутих цілей. Проте один з найжорстокіших аспектів раку – це те, що він обмежує не лише час, а й енергію і суттєво зменшує кількість справ, які можна встигнути зробити за один день. Це забіг втомленого зайця. Але навіть якби в мене була необхідна енергія, я надаю перевагу підходові черепахи. Я шкандибаю, міркую. У деякі дні я просто вперто рухаюсь далі.

Якщо час розширюється, коли людина рухається на високій швидкості, чи означає це, що він стискається, коли людина майже не рухається? Мабуть, так і є: дні стали значно коротшими.

Через те, що один день майже не відрізняється від наступного, час здається статичним. У англійській мові ми використовуємо слово «час» по-різному: «Час – за чверть третя» або «Я зараз переживаю складний час». У ці дні час радше нагадує не цокання годинника, а стан. Виникає апатія. З’явилось відчуття відкритості. Коли я як хірург в операційній зосереджувався на пацієнтові, розташування стрілок годинника могло здаватись мені довільним, але я ніколи не вважав його беззмістовним. Зараз час доби не означає нічого, день тижня – трохи більше. Медична освіта безжально орієнтована на майбутнє, у її основі лежить відкладена винагорода; ти завжди думаєш про те, що робитимеш через п’ять років. Але зараз я не знаю, що робитиму через п’ять років. Можливо, я буду мертвим. Можливо, ні. Можливо, я буду здоровим. Можливо, писатиму. Я не знаю. Тому гаяти час на роздуми про майбутнє не дуже доцільно – звичайно, якщо воно більш віддалене за обід.

Відмінювання дієслів теж стало розмитим. Як правильно: «Я нейрохірург», «Я був нейрохірургом» чи «Я колись був нейрохірургом і знову ним буду?» Грем Грін якось сказав, що життя проживається в перші двадцять років, а решта – лише осмислення. Отже, у якому часі я живу? Чи перейшов я з теперішнього в минулий доконаний? Майбутній час здається порожнім і, коли його вживають інші, неприємно вражає. Кілька місяців тому я відзначав п’ятнадцяту річницю випуску на зустрічі випускників Стенфордського університету. Я стояв на подвір’ї і пив віскі в рожевих променях призахідного сонця; коли давні друзі вигукнули урочисту обіцянку: «Зустрінемось на двадцять п’ятій річниці!», здавалось грубіянством відповісти: «Ну… навряд чи».

Усі ми безсилі перед скінченністю. Підозрюю, що я не один, хто досягнув цього давноминулого стану. Більшість амбіцій люди або реалізують, або відмовляються від них; у будь-якому разі їхнє місце в минулому. Майбутнє, замість того щоб бути драбиною для досягнення життєвих цілей, видовжується у постійному сьогоденні. Гроші, статус, уся метушня, описана в Книзі Проповідника, здаються такими малоцікавими – це дійсно погоня за вітром.

Але є те, що не можна позбавити майбутності – наша донька, Каді. Сподіваюсь, я проживу достатньо довго, щоб у неї залишились спогади про мене. Слова наділені довговічністю, якої в мене немає. Я подумав, що зможу залишити кілька листів – але що мені в них написати? Я не знаю, якою буде ця дівчинка в п’ятнадцять років; не знаю навіть, чи їй сподобається ім’я, яке ми їй дали. Мабуть, є лише одна річ, яку можна сказати цій дитині – самому майбутньому, що на якусь мить перетнулось у часі зі мною – життям, яке, якщо не враховувати малоймовірні варіанти, належить минулому.

Це повідомлення просте.

Коли в твоєму житті настане одна із тих численних годин, у які доведеться звітувати, резюмувати те, ким ти була, що зробила і що означала для світу, благаю тебе, не забувай, що ти щедро наповнила дні помираючого чоловіка радістю, незнаною для нього в усі попередні роки; радістю, яка не прагне більшого, насиченою і спокійною. Нині, у цей час, це вкрай важливо.

Епілог

Люсі Каланіті

Два спадки ти залишив,

Любов – один із них,

Така, яку Всевишній

Прийняти в дар би зміг.

Мов океан, широкі

Залишив межі болю

Між вічністю і часом,

Між мною і тобою.

Емілі Дікінсон

Пол помер у понеділок, 9 березня 2015 року, в оточенні своїх рідних, на лікарняному ліжку приблизно за двісті ярдів від пологового відділення, у якому за вісім місяців до того з’явилась на світ наша донька Каді. Якби в період між народженням Каді і смертю Пола ви побачили, як ми обсмоктуємо реберця в місцевому барбекю-ресторані і, усміхаючись, п’ємо кухоль пива,