Читати книгу - "Коли подих стає повітрям"

мірою перебирає на себе функцію дихання. Хоча двофазна вентиляція полегшує респіраторну механіку, іноді вона вимагає багато зусиль від пацієнта – вона працює шумно і потужно, розтискаючи губи під час кожного вдиху так, як це робить собака, коли просуває голову крізь вікно автомобіля. Я стояла поряд, нахилившись над каталкою і тримаючи Пола за руку, коли апарат почав ритмічно видавати «шу-шу-шу».

Рівень діоксиду карбону в крові Пола був критично високим – це означало, що дихання забирає усі його сили. Аналіз крові вказував на те, що певний надлишок діоксиду карбону акумулювався в крові протягом кількох днів або тижнів, під час яких його хвороба легенів і слабкість прогресували. Оскільки його мозок поступово звикав до надмірного рівня діоксиду карбону, він був при тямі. Він спостерігав. Він як лікар розумів невтішні результати. Я теж їх розуміла, слідуючи за ним, коли його везли в інвалідному візку у відділення інтенсивної терапії – те саме, у якому багато його пацієнтів боролись із хворобою до або після операції, у той час як їхні рідні сиділи біля ліжка у вінілових кріслах.

– Чи потрібно мене інтубувати? – запитав він мене в перерві між подихами через BiPAP, коли ми були на місці. – Чи варто мене інтубувати?

Усю ніч Пол обговорював це питання з лікарями, рідними, а потім лише зі мною. Приблизно опівночі лікар інтенсивної терапії, який тривалий час був наставником Пола, зайшов, щоб обговорити варіанти лікування з родиною. BiPAP – це тимчасове рішення, сказав він. Єдиний доступний варіант – інтубувати Пола, тобто під’єднати його до вентилятора. Чи цього він хотів?

Раптом постало ключове питання: чи можлива регресія раптової дихальної недостатності?

Викликало занепокоєння те, чи не буде Пол надто хворим, щоб його будь-коли можна було від’єднати від вентилятора. Чи не настане делірій, потім відмова органів, а після цього його свідомість і тіло покинуть нас? Нам, лікарям, доводилось бачити цей важкий сценарій. Пол обмірковував альтернативу: замість інтубації можна використати «комфортний догляд», хоча смерть настане швидше і невідворотніше.

– Навіть якщо я це переживу, – сказав він, пам’ятаючи про пухлини в мозку, – мені важко уявити собі майбутнє, у якому я зможу змістовно прожити час.

Його мати відчайдушно йому заперечила:

– Жодних рішень сьогодні, Паббі! Давайте всі відпочинемо.

Після того як Пол розпорядився не реанімувати його, він погодився. Співчутливі медсестри принесли йому додаткові ковдри. Я вимкнула флуоресцентні лампи.

Полові вдалось проспати до сходу сонця. Біля нього сидів його батько, а я тим часом намагалась трохи поспати в сусідній кімнаті, щоб зберегти ясність розуму, усвідомлюючи, що наступний день може виявитись найважчим у моєму житті. Я тихенько прийшла у палату Пола о шостій ранку, коли було ще темно. Реанімаційні монітори періодично подавали сигнали. Пол розплющив очі. Ми знову говорили про «комфортний догляд», уникаючи агресивних спроб відтерміновувати неминуче, і він вголос запитав, чи зможе повернутись додому. Мене турбувало те, що дорога завдаватиме йому болю і може вбити його – настільки слабким він був. Однак я сказала, що зроблю все можливе, щоб відвезти його додому, якщо це для нього найважливіше, і кивком голови підтвердила, що комфортний догляд – мабуть, це той напрямок, у якому ми рухаємось. Але чи можна в якийсь спосіб відтворити дім тут? У перерві між пихтінням апарату він відповів: «Каді».

Каді невдовзі була в лікарні – її привезла з дому наша подруга Вікторія – і почала своє власне, неусвідомлене та енергійне чергування. Вона радісно вмостилась на правому ліктеві Пола і почала поправляти свої крихітні шкарпетки, стукати по лікарняній постелі, усміхатись та вуркотіти. Її не турбував апарат підтримки дихання, який продовжував дмухати, підтримуючи в Полові життя.

Медики прийшли під час обходу і обговорили випадок Пола в коридорі, де до них приєднались я і його рідні. Ймовірно, гостра дихальна недостатність Пола була зумовлена стрімким прогресуванням раку. Рівень діоксиду карбону і далі зростав – це було суттєве показання для інтубації. Рідня почувалась пригніченою: телефонувала онколог Пола і висловила сподівання, що гостру фазу можна послабити, але лікарі на місці були налаштовані менш оптимістично. Я благала їх якомога точніше оцінити шанси на те, що різке погіршення здоров’я вдасться повернути в зворотному напрямку.

– Йому не потрібна «Аве Марія», – сказала я. – Якщо в нього немає шансів прожити суттєвий проміжок часу, він хоче зняти маску і обійняти Каді.

Я повернулась до палати Пола. Він пильно подивився на мене своїми темними очима поверх маски апарату BiPAP і чітко сказав тихим, але твердим голосом: «Я готовий».

Він мав на увазі, що готовий відмовитись від підтримки дихання, почати приймати морфін, померти.

Родичі зібрались разом. Протягом дорогоцінних хвилин після того, як Пол ухвалив рішення, ми всі висловили свою любов і повагу. У очах Пола блищали сльози. Він подякував своїм батькам. Він попросив нас домогтись того, щоб його рукопис якимось чином видали. Він востаннє сказав мені, що кохає мене. Лікар-куратор зайшов і висловив слова підтримки: «Поле, після того, як ви помрете, ваша сім’я почуватиметься розчавленою, але вони зберуться із силами завдяки хоробрості, яку ви продемонстрували». Погляд Дживана був спрямований на Пола, коли Суман сказав: «Іди з миром, брате». Відчуваючи, як моє серце розривається від болю, я лягла на наше останнє спільне ліжко.

Я думала про інші ліжка, які ми з ним ділили. Вісім років тому, коли ми були студентами, ми спали на такому ж односпальному ліжку неподалік від мого дідуся, що помирав. Тоді нам довелось перервати наш медовий місяць, щоб доглядати за ним. Щодві години ми прокидались, щоб дати йому ліки, і моя любов до Пола посилювалась, коли я спостерігала за тим, як він нахиляється до мого дідуся і прислухається до його прохань. Ми ніколи б не могли подумати, що ця сцена, смертне ложе Пола, спіткає нас в такому близькому майбутньому. Двадцять два місяці тому ми плакали, лежачи на ліжку на іншому поверсі цієї лікарні, коли дізнались діагноз Пола. Вісім місяців тому ми були разом на моєму лікарняному ліжку в день, коли народилась Каді, і дрімали, обійнявшись – тоді вперше після пологів я заснула тривалим міцним сном. Я уявляла собі наше затишне ліжко, яке стояло порожнім вдома; пригадувала, як ми закохались у Нью-Гейвені дванадцять років тому і відразу ж були здивовані, як добре наші тіла і кінцівки допасовані одні до одних; думала про те, що з того часу ми найкраще спали тоді, коли наші тіла були переплетені. Усім своїм єством я сподівалась, що він