Читати книгу - "Смерть у кредит"

Зрештою, після всього, що сказала моя мати, це виглядало доволі сумнівним…

Під час розмови пан Берлоп причісувався, чепурився, у нього скрізь були дзеркала… Те, що він нас прийняв, було честю для нас… Згодом мама часто повторювала, що з боку господаря то було дуже люб'язно прийняти нас особисто.

«Берлоп і син» не брали першого-ліпшого на виховання, навіть без зарплати!

Наступного дня рівно о сьомій я вже був на вулиці Мішодьєр перед жалюзі… Я допоміг хлопчикові підняти їх. Крутив ручку, аби показати свою старанність…

Звичайно, Берлоп не займався моїми першими кроками, це робив пан Лавлонґ… І зразу було ясно, що він остання сволота. Він стежив за нами весь день, з першої хвилини… У нього були повстяні підошви… і він ходив за нами назирці… згорбившись, з коридора в коридор… Його руки звисали вздовж тіла, здавалося, він був готовий плигнути, накинутися на нас… Він пильнував за цигарками… навіть за найменшими недопалками… а також за загнаними працівниками, які на мить присіли…

Не встиг я зняти пальта, як він повідомив мені:

— Я начальник кадрів!.. Як вас звати?

— Фердінан, пане начальнику…

— Значить так. Я вас попереджаю… В цьому домі без цирку! Від сьогодні починається випробовувальний термін, місяць… Якщо за цей час ви не станете таким, як мені потрібно, я особисто викину вас на вулицю! Ясно? Зрозуміло?

Після цього вливання він зник між стосами ящиків… Він постійно щось бурмотів… Міг з'явитися будь-якої миті, коли його не чекали… Він був горбуном. Ховався за спинами клієнтів… Продавці тремтіли через нього зранку до вечора. Він увесь час посміхався, але якось дивно… Справжня падлюка…

* * *

Хаос і безлад особливо добивають, коли йдеться про шовкові тканини. Шматки різної ширини, цілі метри, відрізи, зразки, початі рулони розкидаються, розмотуються, переплутуються до безкінечности… Надвечір на це просто неможливо дивитися. Утворюються дивовижні нагромадження, як кущі.

Цілісінький день дрібні швачки з атальє мод квокчуть біля прилавків. Вони порпаються, щось знаходять, нарікають на товар. Суцільне божевілля з їхніми вибриками. Стрічки аж зміяться під прилавками…

Після сьомої вечора починається справжня кара — змотування рулонів!.. В обрізках і нитках можна просто задихнутися… Оргія тисяч і тисяч кольорів… Муар, сатин, тюль… Там, де порпалися ті балакучі баби, просто безнадійний хаос. Годі знайти хоча б одну коробку. Всі номери переплутані. На тебе сипляться лайки, бо ти не знаєш, куди з усім цим жужмом… А найогидніші — огрядні комівояжери з прилизаним або кучерявим волоссям.

Учні зобов'язані зібрати весь товар. Їм треба поскручувати рулони, закріпити стрічки на підставках, змотати тасьми. Усі початі сувої, плетені шнури, бергамський оксамит… Тафта виграє, переливається… Уся ця каша, ця хистка лавина «непроданого» дістається таким, як ти. Та заледве все більш-менш упорядковано, з'являються нові гади, й усе треба знову розмотувати. Й уся наша робота коту під хвіст…

Їхні фізії, їхнє патякання, огидне кокетування, «ридикюлі» в руках, постійні пошуки іншого відтінку, саме того, якого нема…

Окрім того у мене ще було дуже виснажливе доручення… Я повинен був постійно бігати вгору-вниз між магазином і складом. Разів з п'ятдесят за день. Склад був на восьмому поверсі. Я мав тягати всі коробки. Усі залежані товари та всі відходи були для мене. Весь маркізет, величезні сувої, все, що було в моді цього сезону, я перетягав через вісім поверхів. Справжня каторга. Від такої роботи й копита можна відкинути. Від напруження моя краватка-метелик морщилася й розтягувалась аж до вух. Незважаючи на крохмалення у подвійному розчині.

Пан Лавлонґ ставився до мене дуже упереджено. Як тільки потикалася покупниця, він робив мені знак, аби я забирався. Мені не можна було залишатися. Я не мав показуватись… Через густу пилюку на складі, через рясний піт я постійно був замурзаний з ніг до голови. Але щойно я виходив, він починав репетувати на мене, доскіпуючись, чому я не на місці. Догодити йому було просто неможливо…

Іншим шмаркачам у крамниці здавалося кумедним, як я надсаджувався, як бігав з шаленою швидкістю з поверха на поверх. Лавлонґ не давав мені спокою ні на мить.

«Молодість — це спорт!..» — казав він. Тільки-но я спускався, як він одразу давав мені нове завдання!.. «Вперед, красунчику! Я бачу тебе наскрізь!»

У той час у крамницях кварталу Сантьє ще не носили робочого одягу, це було не прийнято. Тож від такої роботи мій чудовий жакет швидко обшарпався.

«Ти витрачатимеш на одяг більше, ніж заробиш!» — затурбувалася мати. Це було цілком реально, адже я зовсім нічого не одержував. Щоправда, опановуючи деякі фахи, учні іноді самі платили за навчання. Так що мені ще пощастило… Я не мав нарікати. Колеги називали мене «білкою» — так хутко дряпався я нагору до складу. Та Лавлонґ всеодно не переставав мене шпиняти. Він не міг пробачити мені того, що мене взяли за особистою вказівкою пана Берлопа. Навіть сам мій вигляд був йому неприємний. Він просто не терпів мене. Йому хотілося будь-що мене принизити.

Він знайшов привід причепитися навіть до моїх черевиків, мовляв, я зчиняю великий ґвалт на сходах. Я, направду, трохи човгав ногами, у мене страшенно боліли п'яти, а надвечір ступні просто вогнем пекло.

«Фердінане! — гукав він до мене. — Ви просто нестерпні. Від вас більше шуму, ніж від омнібуса». Це, звичайно, було перебільшенням.

Мій жакет вже добряче зносився, костюми довго не служили. Мені довелося пошити новий, зі старого костюма дядька Едуара. Тепер мій батько бурчав постійно, до того ж у нього в самого були неприємності на роботі, й дедалі серйозніші. Під час його відпустки різні негідники з його колег скористалися нагодою й наговорили на нього сім мішків…

Пан Лепрент, його начальник, вірив кожному слову. У нього почалися напади гостриту. Коли йому ставало зовсім зле, то ввижалися тигри на стелі… Від цього легше не було.

* * *

Я вже не знав, що його робити, аби сподобатися Берлопові. Що швидше я гасав по сходах, то більше дратував Лавлонґа. Він мене вже бачити не міг.

Близько п'ятої, коли Лавлонґ дозволяв собі горнятко кави, я користався з нагоди, щоб забігти на склад і ненадовго зняти черевики, те саме я робив і в туалеті, коли там нікого не було. Та тут-таки до нього біг якийсь негідник, щоб на мене накапати. Лавлонґ мчав, як на стометрівці, я був його манією… Він не відходив від