Читати книгу - "Герої (не)війни"

плитами і думаю, що з ними робити. І тут баба Валя, яка весь час спостерігала за моїми муками, каже: «А ти поклади їх в кульочок, відсунь шафу, а на шафі забий цвяшок. Повісь на цей цвяшок кульочок і присунь шафу до стіни». «Геніально, — кажу, — самі придумали?» — а вона: «Так це ж нічого, нормально. Якщо заглядають під шафу — нічого немає. Подивились на шафі — теж нічого немає. А за шафу ніхто і не підлізе, щоб зрозуміти, наскільки близько чи далеко вона стоїть від стіни».

Так само баба Валя напоумила Тараса, куди заховати рацію. Викидати її командир не хотів. Усе сподівався, що до Іловайська найближчими днями зайде підкріплення українських військ і вони хоч по рації почують, коли «свої» будуть у цій частині міста. Вимкнуту рацію — щоб не садити батарею — баба Валя порадила покласти зверху на люстру. Так «Бішут» і зробив, дивуючись гострому та ясному розуму старенької.

Їх шукали. Оскільки за розмовами по рації українських військових, які росіяни прослуховували від перших днів, окупанти зрозуміли, що командир, який проводив операцію 19 серпня, залишився пораненим десь на окупованій території. І якщо у «Донбасі» ще могли подумати, що Тарас загинув, росіяни та бойовики напевно знали, що він живий. Бо тіла його не знайшли. І серед їхніх полонених його також не було.

— Шукали кругом, дивом не знайшли. Ходили по під’їздах. Заходили і до старенької до квартири, питали: «Баб Валь, у вас тут все спокійно?» — «Да всё спокойно, сыночки». — «Никого лишнего?» — «Да нет, кто там ко мне придет?!» Ми при цьому — я з пістолетом під дверима, Нікітос з автоматом — у ліжку, а вона їм каже, що «всё спокойно, всё хорошо».

Поверхом вище над квартирою старенької жив деенерівець, який щодня ходив на «роботу». Тож він інколи, пробігаючи, запитував, чи все нормально у сусідки. Але у більшості квартир, згадує Тарас, мешкали жінки. Чоловіків у будинку майже не було. Хто виїхав, хто поповнив лави бойовиків.

Серед найбільших незручностей, які завдавали чимало клопотів, було прострелене коліно Нікітоса. Ходити самостійно він майже не міг. А постійно таскати його по квартирі Тарасові теж було важко. Якось — через кілька днів після їхнього «співіснування» — боєць чи то собі, чи то Тарасу сказав:

— Мені б якась підтримка, будь-що, щоб я міг хоча б у туалет самостійно ходити.

На це баба Валя відповіла:

— А ти за шафою подивися — там колись у мене милиці були. Підкрутиш трішки — зробиш вищими — по зросту. І все.

— У кіно б я сказав — ото справді, придумали, як його в ногу поранило, так у бабусі білий рояль в кущах випадково виявився, — жартує Тарас. — Але ж насправді так: я подивився за шафою — і справді милиці. Я їх трішки переробив, зафіксував, і от уже на п’ятий-шостий день Нікітос почав сам ходити до туалету. Сам виходив на балкон, підкурював якісь там бички тихенько, щоб його ніхто не побачив. І таких неймовірних, на перший погляд, речей було багато.

Але найкумеднішими, з чого досі сміється Тарас, у ті дні були випадкові знайомства з сусідами. Жінки до баби Валі заходили регулярно. Через те що старенькій важко було спускатися по сходах, сусідки заносили їй хліб, а іноді й такий-сякий харч.

Уперше Тарас випадково зіткнувся з сусідкою знизу. Вона зайшла у квартиру, не попередивши про себе дзвінком у двері, і одразу натрапила на Тараса. Перелякавшись, жінка вибігла з квартири і рвонула до себе. Тарас — за нею. І замість того, щоб просити її мовчати про несподіваних гостей баби Валі, він попросив у неї допомоги — чоловічого одягу, щоб було у що вбратися йому та Нікітосу. Вона дала одяг сина, а розговорившись, розповіла йому про родину, яка мешкає в Одесі, про себе та покійного чоловіка. Так вони потоваришували. Сусідка стала приносити їм хліб, який брала немовбито для баби Валі. А іноді варила їм їсти — то суп принесе, то кашу. Але, як з’ясувалося згодом, знайомства з сусідами баби Валі для поранених бійців лише розпочалися.

— Випадково приходить ще одна сусідка, з іншого під’їзду. Заходить — і одразу на мене натрапила. Я такий:

— Доброго дня.

— Доброго дня. А, це ви?

Я кажу:

— Хто — ви?

— А ми вас бачили, це ви — командир, який був тут, коли бій був в центрі. Я вас упізнала. А що вам треба?

— Та нічого такого, хіба якщо одяг є? Бо у нас майже немає одягу. І в баби Валі немає.

— Зараз.

Побігла — купу сорочок, купу брюк принесла, шкарпетки — переодягнув Нікітоса, передягнувся сам. Стала приносити теж їжу.

— Я вам ось тут супчик зварила.

Ми ось цю миску на трьох поділимо і їмо.

Тарас щиро сміється, коли розповідає про перипетії із сусідками. Хоча тоді, зізнається, йому було не до сміху. Ніхто не знав, як поводитиметься та чи інша жінка. І чи не піде вона до комендатури ДНР та не розповість про поранених бойовикам або росіянам.

Але найбільше сусідки, які вже роззнайомилися з тимчасовими гостями баби Валі, застерігали Тараса та Нікітоса від зустрічі з тьотьою Женею — сусідкою зверху, всі родичі якої були в Росії і яка, за їхніми словами, ненавиділа всіх і все: українську владу, війну, українську армію і таке інше. Але зустрічі з нею, сміється Тарас, як у поганому детективі, уникнути якраз і не вдалося.

— Ясно, що тьотя Женя припхалася. Тьотя Женя прийшла, побачила нас, сказала все, що думає про українську владу, потім сказала все, що думає про ДНР, ЛНР, які вони козли, сволота і так далі. Я сказав: «О, правильно, всі козли, розв’язали війну, а ми страждаємо». Потім запитав її, де у неї діти? Розповів, що моя сестра мешкає у Санкт-Петербурзі, дядько теж родом з Росії. Ми почали з нею багато розмовляти. Вона нам книжки принесла, щоб не було сумно. І стала нашим хорошим другом!

Друзями Тарас із Нікітосом стали усім, з ким познайомилися. Вони не лише розмовляли з жінками, а й допомагали їм. Наприкінці серпня, коли російська артилерія уже накривала добровольчі батальйони мінами та снарядами від «градів», змушуючи українську сторону піти на переговори, Тарас, переодягнувшись у лахміття, ходив по квартирах і затягував вікна знайомих жінок плівкою. Майже всі шибки були вибиті. Бути впізнаним і впійманим він не боявся — не він один займався таким ремонтом нашвидкуруч. До Іловайська навіть приїжджали родичі жінок та бабусь, які в такий спосіб латали їм вікна.

А ще Тарас розмовляв зі своїми новими знайомими, пояснюючи їм, хто насправді розпочав цю війну, хто стріляє та руйнує мирні квартали міста.

— Якось від нас метрів 15 було пряме попадання в квартиру. Я думав, що будинок розвалиться — такий потужний був удар та хвиля від нього. Нікітос на цих милицях у ванну разом із бабусею чкуркнув. Після цього приходять наші знайомі жінки і кажуть:

— Для чого ж це ваші нас обстрілюють?

— Це не наші, — кажу.

— Як не ваші?

Починаю пояснювати:

— Дивіться, звідки прилетіло. Бачте, куди попадає?

Я їм почав траєкторію малювати, розповідати про відстані, на які летять міни, снаряди від «градів». А потім кажу — бачте, що вони вночі роблять? А вони вночі притягували артилерійську установку, встановлювали її посеред подвір’я і лупили з неї так, що все скло вилітало в будинках довкола. Відстріляють там цілу вантажівку боєприпасів