Читати книгу - "Герої (не)війни"

Були і зворушливі моменти, про які Тарас згадує з теплом і вдячністю. На День незалежності, 24 серпня, через п’ять днів після того, як поранені потрапили в квартиру баби Валі, старенька вирішила влаштувати їм свято. Спек­ла запіканку з того, що було серед її запасів, та зробила… лимонад.

— Вона взяла десь соду, лимонну кислоту, цукор, змішала все це. Я навіть і забув про таке. Ми в дитинстві щось таке подібне робили — у моєї бабусі в Каховці. Вона цей лимонад зробила, пришла в кімнату, де ми були, і каже: «А піди на кухню, візьми там щось, я для вас приготувала». Я пішов — бачу, а дві склянки лимонаду стоїть — для мене й Нікітоса. Я спробував — ну таке вже смачне! Ну жуть яке смачне! Солодке, з бульбашками, справжній лимонад. З дитинства такого не пив!

Бабусі Валі було близько 90 років. Вік її Тарас із Нікітосом дізналися з однієї неймовірної розповіді, яка дуже здивувала та вразила бійців.

Якось увечері, коли поранені розмовляли зі старенькою, вона зізналася, що хлопці не перші, кого бабуся переховувала. 1943-го баба Валя, тоді ще 17-річна дівчина, ховала у себе… есесівця.

Я кажу:

— Да не може бути.

А вона мені:

— Та я вам кажу. Мені було 17 років. А цей есесівець дезертирував з підрозділу СС, який стояв в Іловайську. Казав, що не міг більше на все те, що творили есесівці, дивитися. Він у мене тут жив якийсь час. А потім, коли вже почалися бої за звільнення Іловайська, він взяв пістолет, вийшов — і більше я його не бачила.

За кілька тижнів, коли Тарас зрозумів, що операція зі звільнення Іловайська провалилася і чекати українських військ у цьому місті марно, він зв’язався з певними людьми, яких наразі називає партизанськими загонами, що добровільно діють на окупованих територіях. Попросив привезти сім-карту та телефон, з якого зробив один-єдиний дзвінок, пояснивши, де вони і що потрібно робити.

Потім сімку знищив. А телефон розібрав.

Тарас не розповідає усіх подробиць операції з їхнього звільнення. Каже — дізнатися все можна буде лише після завершення війни. Бо ті патріоти, які допомогли йому та Нікітосу вибратися, досі діють на тих територіях. Уточнює лише, що план, як вибратися з Іловайська, він розробив сам.

Спершу Тарас вирішив відправити на мирну територію Нікітоса. Для цього чоловікові привезли документи — справжні, з його фотографією та пропискою в Донецькій області, старенький одяг та сумку з інструментами, щоб він міг вдати із себе чийогось родича, який приїхав у розбитий Іловайськ лагодити рідним вікна.

Найбільшою проблемою було прострелене коліно. Якби рану помітили, усе маскування було б даремне. Тарас і тут вигадав цілу історію.

— Я йому перемотав коліно, дуже щільно, а внизу, на гомілці, зробив сіточку йодову. Тому що в будь-якому разі нога внизу теж була розпухлою. Кажу: «Тепер ти на милицях виходиш, наче сідаєш в таксі» (а за ним спеціальне таксі приїхало). З собою — сумка з інструментами, наче він приїжджав ремонтували вікна, тому що дуже багато сюди приїжджало чоловіків із Донецька, Макіївки родичам допомагати тут ліквідовувати наслідки цих обстрілів. Кажу: «Ти приїжджав до бабусі ремонтувати вікна. Чому шкутильгаєш? Тому що підвернув ногу. Ніхто не додумається підняти штанину і подивитися, що там з коліном. Ти піднімеш колошу, покажеш йодову сітку, покажеш, що напухла нога, тому ти кульгаєш», — Тарас і сам, розповідаючи це, демонструє, як показував Нікітосу припадати на ногу, щоб подумали, що він її підвернув.

Усе трапилося саме так, як і казав Тарас. Приїхало таксі, забрало Нікітоса, на одному з блокпостів дорогою до Донецька їх зупинили бойовики. Нетверезі. Поцікавилися, що з ногою, а побачивши припухлість та йодову сітку, відпустили бійця. Діставшись Донецька, Нікітос сів на рейсовий автобус і без перешкод доїхав до Дніпропетровська. Нині боєць із родиною мешкає в Києві.

Ще за тиждень привезли документи і «Бішута». Якісну підробку з його фотографією та потрібною пропискою — Донецька область. Сам Тарас — мешканець Києва. Привезли і одяг та взуття, який йому, сміється, ще довелося «доробляти».

— Я там ботінки молотком сидів розбивав, щоб зробити з них старі. Такі, як треба. Відростив щетину — зробився стареньким. Кепочку натягнув, тому що ж рана на голові. А пов’язку не можна. Тому просто кепку одягнув. Ну, а на крайній випадок, якщо запитають, що з головою, скажу, що вдарився, там же обстріли були. Каменюка по голові вдарила, розбила, бачте, це вже давно було, засохло. А чому не лікую? Та не хочу. А хто там буде лікувати? Для цього ж і гроші треба. А в мене немає. Тобто придумав цілу історію. Ну от приїхало за мною таксі. Сів, поїхав на Донецьк. Були блокпости з бойовиками, перевіряли документи, перевіряли, хто, звідки і чому приїхав в Іловайськ. Дивилися сумку з інструментами — побачили там молоток, склоріз, усе як треба. Я все пояснив, розказав. Так і доїхав до Донецька. Сів на рейсовий автобус, за цими ж документами пройшов три блокпости і виїхав до Дніпропетровська.

Але після неймовірного порятунку Тараса з міста для нього іловайська історія лише розпочалася. Наступні 12 місяців «Бішут» присвятив своїм побратимам, яких взяли в полон російські війська. Він вів переговори, витягував бійців по одному, міняв їх на бойовиків, яких, у свою чергу, захоп­лювали в полон українські військові.

— Цілий рік велася робота, доки нашого останнього не віддали. Останній, у звільненні якого я безпосередньо брав участь, — це «Семерка». Здоровенний такий доброволець, наш снайпер. Домовитися про його звільнення було надзвичайно складно. Ми їздили туди, на окуповану територію, домовлялися, брали в полон чужих, бойовиків у сенсі, — ми їх тримали, потім віддавали, обмінювали. І все це ніколи нікому не розголошувалося. Оце я кожен раз лютував, коли оці дурниці починалися: у ЗМІ якісь там патріоти, якісь там переговірники розповідали, що ми там це зробили, ми тих на тих міняємо — не міняємо. Усе це робиться тишком-нишком, тоді це максимальний результат.

Нині він займається реабілітацією побратимів, юридичною допомогою в отриманні статусу та пільг учасника бойових дій, влаштуванням колишніх бійців на роботу.

А ще Тарас — один з організаторів акцій, які час від часу нагадують владі про її обов’язок — прозоро та справедливо розслідувати події серпня 2014-го, коли від рук російських військових загинули сотні українських бійців. І за це ніхто не прийняв жодного покарання.

Він знає, що таке людина, яка пройшла війну. Тому намагається максимально контролювати своїх побратимів та колег — щоб їх ніхто не втягнув у сумнівні акції та протести. Спроби вже були. Та й підґрунтя в країні, каже, недалеке від революційного.

— Людина, яка добровільно взяла зброю, готова на все задля країни. У них мало сірого. У них — чорне і біле. Зрозумійте, вони ті, хто пройшов війну, хто бачив загибель своїх товаришів, друзів, тому природно, що у них вимоги категоричні, відчуття справедливості найвище, це такий собі оголений нерв суспільства. А оголений нерв чіпати не можна, тому що він — болить.

Але запам’ятайте: вони останні візьмуть зброю в руки. Оце точно. Вони візьмуть її, коли напевно побачать, що в країні всередині щось таке відбувається, коїться, що треба брати зброю в руки, щоб захистити саму державність країни. У цьому