Читати книгу - "Герої (не)війни"

  «Бішут». Неймовірна історія порятунку

— Я тоді повів так би мовити групу, штурмову групу окрему. Це було два взводи і два відділення розвідників з двома командирами взводів, і один командир був у розвідників. А я очолював команду всієї цієї групи, яка висувалася в місто для того, щоб допомогти нашим побратимам з інших батальйонів зайти через північ та схід в Іловайськ і всім разом очистити місто від ворогів. Бо ми на той час, 19 серпня, уже зайшли в місто, свою частину завдання виконали, захопили ліву частину Іловайська й чекали. Наш батальйон уже закріпився, окопався, розпочав зачистку, перевірку території, будівель. Ми вибили всі вогневі точки ворога з цього боку, який контролювали.

Цей невисокий, із виразним обличчям і живими очима чоловік — той самий Тарас Костанчук із позивним «Бішут», про якого бійці батальйону «Донбас» згадують щоразу, коли розповідають про Іловайськ. Славу гарного командира та розумного стратега він заслужив іще з весни 2014-го, коли разом із батальйоном звільняв міста Донбасу. Саме тому «Бішуту» й довірили керувати операцією 19 серпня, завданням якої було розвідати обстановку, дістатися центру міста та звільнити шляхи підкріпленню, яке «Донбас» очікував цього дня. Фактично їм відводили роль «приманки», яка повинна була взяти основний удар ворожих сил на себе, розповідає Тарас.

— І от було прийнято рішення — я повів штурмовиків для того, щоб атакувати з тилу фактично укріплення деенерівців, для того щоб вони на нас відтяглися і таким чином Збройні Сили України мали можливість увійти в місто.

Але, рушивши до центру, бійці зустріли неочікувано потужні та підготовлені сили ворога, який був готовий і до атаки, і до бою. Тож просуватися вглиб міста бійцям «Донбасу» довелося, відбиваючи постійні атаки.

З боку ворога дуже професійно працювали кулеметники, згадує Тарас. У ході важкого бою батальйон зазнав втрат — загинули бійці з позивними «Скіф» та «Шульц». Останній — від пострілу снайпера, якого трохи згодом добровольці знищили.

По обіді в Іловайськ прибуло підкріплення. Але не з боку української армії. У місто увірвалися загони бойовиків на БТР та «ГАЗ-66». Хоча за планом цього не повинно було трапитися. Очікувалося, що додаткові сили української армії на бронетехніці, які повинні були у цей час оточувати Іловайськ, мусили відсікти вороже підкріплення з боку Тореза та Донецька і не дати йому зайти в місто.

У них уже закінчувалися БК. А в Тараса заклинив автомат. Підкріплення з боку української армії, яке очікували з двох боків, так і не прибуло. «Бішут» дав команду відступати. Сам ішов останнім, замикаючи колону і перевіряючи, чи не залишили кого дорогою назад.

— Я залишився і став кричати: «Усі відійшли? “Артист” відійшов?» Це командир взводу, який трішки інше завдання у цей час виконував. Начебто всі. І от доки дивився, перевіряв, чи всі відійшли, у цю мить краєм ока помітив, як повз мене проїжджає БТР. Потім був кулеметний вогонь. І все, більше нічого не пам’ятаю.

Його поранило у голову, але завдяки шолому Тарас залишився живим. Куля пробила шолом, але кевлар уповільнив її хід та розвернув. Вона застрягла у черепі, затампонувавши таким чином рану. Коли Тарас прийшов до тями, ледь відкрив очі — з рани текла кров і, заливаючи повіки, стікала на обличчя. Поряд із ним на одній нозі стрибав Нікітос — боєць із його групи, якому куля пошкодила коліно. Він і розповів, що трапилося, доки командир був непритомним. Коли Тараса підстрелили і він упав, Нікітос закричав: «Стійте, командира поранило!» Але прорватися до тих, хто залишився позаду, решта бійців уже не могла — їх з усіх боків відсікли ворожим вогнем з кулемета.

Коли Тарас підвівся, почув, як по рації кричать його бійці: «“Бішута” втратили, потрібно повернутися!» Його постійно викликали на радіозв’язок, щоб зрозуміти, чи живий він і де взагалі є, — команда «Донбасу» втратила з виду і Тараса, і Нікітоса. Але командир не відповідав. Розумів: якщо його бійці спробують за ними повернутися, загинуть усі.

Тарас обійняв Нікітоса, щоб тому було легше пересуватися, взяв рацію та усю зброю, яка була при них, і вони побігли назустріч вогню, щоб контролювати напрямок куль та не бути застреленими у спину. Заскочили у перший під’їзд, що трапився їм дорогою, та штовхнули перші двері в квартиру. Вони виявилися відчиненими.

— Я затягнув Нікітоса, кинув його на ліжко, сам упав, двері закрив — і все. Перше, що зробили, — почали роздирати йому штанину — ну, щоб рану перев’язати, у нього було наскрізне поранення в коліно. Добре, що у нас був із собою «Гемастоп» американський, ми йому засипали рану, він справді зупинив кров, затампонували все це, я перев’язав. Ну, а себе навіть не зачіпав, тобто рана як скоринкою взялася, так я до неї і не торкався, щоб знову не почала кровити. І щойно ми впоралися з ранами, чую голос з ванної: «Хто тут?» Я — туди. Там — бабуся. «Ой, — кажу, — бабусю, доброго дня. Ви не бійтеся, ми солдати, все нормально, ми тут перечекаємо, тому що там бій був», — ну, так коротко почав їй усе пояснювати. Дивлюсь — старенька, маленька така, а вона: «Та нічого, хлопчики, усе нормально, я зрозуміла, ховайтесь, сидіть тихо, усе буде добре». З цього почалось наше співіснування.

Як з’ясували згодом бійці, цього дня у багатоповерхівці баба Валя — так звали літню жінку, у квартиру до якої вони забігли, — була сама у всьому будинку. Коли в центрі міста зав’язався бій, усі, хто тут мешкав, спустилися в підвал. Старенька просто не мала сил, аби зійти сходами вниз. Тож і залишилася в квартирі, заховавшись у ванній. Там її і знайшов Тарас.

Але такий збіг, що саме у квартиру баби Валі Тарас із Нікітосом увірвалися, що вона була відчинена і що там була старенька, яка навіть не думала здіймати шум і видавати бійців росіянам, — Тараса не дивувало. Бо згодом, доки вони ділили кілька десятків квадратних метрів з мешканкою Іловайська, сталося стільки дивного, що мить знайомства вже не викликала жодних запитань.

— Там було стільки збігів, ну, таких, наче, на перший погляд, абсолютно неймовірних і нереальних! От якби я це побачив у кіно, то сказав би, що це режисер, сценарист придумали, що в житті такого не буває. Але тепер я уже переконався в тому, що в житті бувають речі набагато неймовірніші, ніж те, що придумують сценаристи в кіно.

Тарас, усе це промовляючи, активно жестикулює і посміхається. Наче досі не вірить у те, що трапилося з ними в ті дні.

Так вони почали жити разом: Тарас, Нікітос і бабуся Валя. В однокімнатній квартирі. В оточенні ворогів. Чекати підтримки не було звідки. І Тарас це знав. Але найперше потрібно було потурбуватися про утилізацію заляпаного кров’ю камуфляжу, берців, бронежилетів — на випадок, якщо раптом хтось таки завітає до бабусі в гості.

Камуфляж та жилет Тарас ретельно порізав на маленькі смужки. Розфасував їх по пакетиках, які дала бабця, і кілька ночей поспіль виносив на смітник. Так він позбувся форми. А от що робити з плитами від бронежилета, які аж ніяк не можна було викинути так просто на смітник, щоб не «засвітитися» і не спровокувати ретельний поквартирний обшук, Тарас не знав.

— І от ходжу як з писаною торбою по кімнаті з цими