Читати книгу - "Три хрестики Аліє"

– Олешко, – механічно відповіла Аліє. – А минулого?

– Ну… минулого разу… не зовсім випадково, – широко всміхнулася жінка.

– Розкажи мені все, благаю, Уляно! Я, можливо, завтра загину, а ти, чи не єдина людина, якій справді було не байдуже. Я хочу зрозуміти..!

– Ходімо, принцесо, – кивнула Уляна, і на її вустах нарешті заграла та сама глузлива посмішка, яка так часто з’являлася в Уласа під час їхньої короткої подорожі. – Знайдемо тихе місце, і я розкажу тобі одну сльозливу історійку!

За чверть години вони вже сиділи на березі Дністра з двома пригоршнями гарбузового насіння, яке Аліє прийняла з великою вдячністю. Уляна порадила терміново щось з’їсти, щоб заспокоїтися, і тепер вони дружно лускали висушені жовтуваті насінини, не знаючи, із чого почати розмову.

Першою заговорила Уляна.

– Моя історія довга. Ти готова слухати?

Аліє згідно нахилила голову. Насіння допомагало, і вона почувала себе вже краще. Дівчина відкинулася на траву, заклавши одну руку під голову, й допитливо поглянула на Уляну.

– Мені було вісім, коли я лишилася без батьків, – почала та. – Уся моя сім’я померла від моровиці, що пройшлась нашим краєм. Я тоді жила у Львові – великому красивому місті на захід звідси… Родина в мене була незаможна, але батька в місті поважали – він був дуже гарним гончарем. Лікар, що відвідував моїх батьків, коли вони хворіли, пожалів мене після їхньої смерті. Він думав, я теж захворію та не виживу, але я вдалася дуже жадібною до життя. Він взяв мене до себе, та в нього самого було восьмеро дітей, тож невдовзі пан лікар віддав мене на службу знайомому аптекарю, якому саме потрібні були помічники.

Хорошим чоловіком був аптекар… Його звали Йосип Шпільман. Він не лише давав мені дрібні доручення, але й навчав усіляким лікарським премудростям. Він виховував мене разом зі своїм сином та дочкою, ледь не силоміць примушуючи вчитися разом з ними грамоті, арифметиці й латині. Світла йому пам’ять…

– Юдей? І виховував тебе, як рідну?

– Так. Він постійно повторював, що знання, якими він володів, і все його майно, йому не належить, і всім треба ділитися зі спраглими. А я була дуже спраглою до знань, тому він і лишив мене при собі. «Свічку під корець не кладуть ніколи – як умієш що – іншим дай до школи»[9]. Коли загинула його єдина дочка, він ще більше до мене прикипів. А от дружина його, Клара, не любила мене, лише терпіла. Зрідка вона підіймала на мене руку, але на мій захист ставав пан Шпільман, а згодом і Давид, мій названий брат.

Уляна важко зітхнула.

– Давид… Граючись, він розбивав дівочі серця, навіть не помічаючи цього. Гарний, розумний, ще й заможний – прекрасна дівоча мрія, дарма що жид. Не раз мені самій доводилося втішати його гарненьких подруг і розповідати їм, що нічого не вдієш, Давид шукає лише мимолітних розваг.

Не варто й говорити, що на мене як на жінку син мого господаря не звертав жодної уваги. Наділив же Бог красою…

Останні слова прозвучали гірко. Уляна вдивлялася в річкове плесо, але бачила перед собою нещасну дівчинку-підлітка, кривеньку качечку, та красивого байдужого Давида. Аліє ніколи не знала, як це – бути негарною, проте добре знала, що означало бути нелюбою. Вона відвела погляд і тихо зітхнула.

– Насправді, – продовжувала Уляна якимось відстороненим голосом, – до мене Давид ставився навіть краще, ніж до рідної сестри, і мені цього було достатньо.

Одного разу ми до пізньої ночі зосталися в аптеці та вирішили там заночувати, бо надворі мела страшна хурделиця. Було дуже холодно, а дров майже не лишилось. Ми кидали в грубу останні полінця, і щоб не заснути й не замерзнути, розмовляли усю ніч, побравшись за руки. Ми відкрили одне одному всі найпотаємніші куточки душі, поділились мріями та страхами… А потім… раптом так вийшло, що Давид мене поцілував. Ну, і не тільки…

– Ви з ним затим пошлюбилися? – затамувавши подих одними губами прошепотіла Аліє.

– Та де… То була його помилка. І моя… Я не повинна була піддаватися спокусі… Уранці ми прокинулись, ніби нічого не сталося, але… Давид тримався від мене на відстані. Ми не лише не розмовляли про те, що сталося, а й взагалі перестали розмовляти. Так, самі лише буденні речі, без яких неможливе існування двох людей під одним дахом.

Я не витримувала такого напруження. А коли дізналася, що вагітна, я сама обрізала собі волосся, одяглася в стару одежину Йосипа, що залежувалась в скринях, і пішла світ за очі.

Я їхала до своєї єдиної тітки сюди, у Кам’янець. Знаєш, я ж збиралася таємно позбавитися дитини, попросити грошей на навчання й під виглядом хлопця вступити до краківського університету, щоб вивчати медицину. Аліє, дівчинко, я була просто, як ти! Чого я тільки не натерпілась дорогою від Львова до Кам’янця! Це була моя перша самостійна мандрівка, я нічого не тямила, розкидалася заощадженими за довгі роки роботи грішми. А прийшовши в Кам’янець…

Уляна замовкла. Їй було важко говорити, і Аліє навіть здалося, що вона вперше це все комусь розказує.

– Тітка була моєю далекою родичкою. Ми не бачилися з нею з самого дитинства, але вона прихистила мене й усе випитала. Її чоловік, заможний колись купець, напередодні помер, і вона лишилася самотньою, без дітей і будь-якої рідні, заробляючи шитвом одежі для благородних панянок. Вона умовила мене залишити дитину…

Зайвих грошей, звісно, не водилося – треба було годувати сина й викинути з голови мрії про навчання. Так я зосталася в Кам’янці. Але роботи ніякої знайти собі не могла. Я пробувала робити ліки – у мене це завжди добре виходило, але потім пішов про мене поговір, нібито я відьма. Син однієї шляхтянки, якому я робила ліки від пропасниці, помер. Вона звинуватила мене у навмисній ворожбі, наговорила такого! Буцімто я жаб на роздоріжжі зариваю, свічку в церкві якось «по-бісівськи» ставлю, шнур від великого дзвона обрізаю… Такі дурниці! Мене засудили, і я цілу добу пролежала пластом на холодній кам’яній підлозі храму, після того як мене прилюдно висікли канчуками. Повернулася додому я зовсім хворою, у мене ледь не сталося зараження крові… Я не мала жодного покровителя й вирішила так більше не ризикувати.

Колись хтось із львівських студентів розказав мені, як вони заробляють гроші, працюючи в багатих сім’ях час від часу учителями – мандрівними дяками. От я і спробувала, перекинувшись чоловіком.

– Це