Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

Білгородом включно і в такий спосіб отримати вихід на Чорноморську торгівлю. Недарма того ж 1374 р. в генуезьких документах фіксується вивезення чималої кількості зерна з Ілліче (Олешшя). Проте останнє контролювалося Мамаєм. При цьому ногайські еміри, в свою чергу, не збиралися поступатися як Білгородом, так і Придністров’ям. По-перше, землі між Дністром і Південним Бугом до річки Кодими мали гарні пасовиська для овець. А по-друге, на нижньому Дністрі існували зручні переправи, як-от у районі сучасного міста Бендери. Що ж до імені Темирез (Темеря), то є підстави вважати, що за ним криється відомий із Синіх Вод Дімейтер.

Саме в районі Білгорода і відбулася битва між ординцями і Литвою. Цікаво, що з пожалувань Коріатовичів своїм васалам видно, що боїв було багато. Врешті-решт перемога залишилася за литовськими князями. У Білгороді, в тій його частині, що належала татарам, посів подільський намісник Литавор. Що стосується емірів, то вони відступили далі до Дунаю: іще 1388 р. Кутлубуга і Хаджибей згадуються, як тамтешні володарі татар.

Невдовзі Подільське князівство все-таки втратило Східну Молдавію, але продовжувало утримувати Білгород. Причому контролювати це місто доводилося через постійну конфронтацію з ординцями. Олександр Коріатович вів безперервну війну з татарами. Навіть папа римський відзначив цю сторінку Олександрового володарювання.

1374 р. відбулися політичні зміни і в крилі Мувала. Мамай намагався позиціонувати себе як законного намісника законного хана (спочатку Абдуллаха, а з 1370 р. — Мухаммед-Булюка). Це було важливим, бо давало можливість вимагати визнання залежності інших улусів Золотої Орди, передусім великих князівств Володимирського і Рязанського, Булгарського улусу, кримських і північнокавказьких князівств. Проте неможливість утримати Сарай поступово позбавляла еміра права претендувати на таку значну владу. З 1374 р. князі-васали Золотої Орди починають поступово робити ставку на кок-ординських ханів.

Відповідно, між Мамаєм і цими князями відбувається «розмир’я». Головним супротивником еміра на захід від Волги виступає московський князь Дмитро (майбутній Донський), який встановив фактичний контроль над великим князівством Володимирським, відсунувши при цьому тверського князя Михаїла. Дмитро припиняє сплачувати «вихід» Мамаю, і той швидко відчуває дефіцит срібла для карбування монет. Але й 1376 р. московський князь організовує великий і успішний похід на Волзьку Булгарію. Доволі швидко два князі — Кіятович Мамай і Рюрикович Дмитро — зіштовхуються віч-на-віч.

1378 р. корпус Мамая, очолений Бегічем, спробував прорватися до руських теренів, але був розбитий на річці Вожа. А вже у вересні 1380 р. головні сили обох володарів зустрілися в славнозвісній Куликовській битві. Перемогу здобули війська Дмитра, а Мамай натомість відступив до своєї столиці. На цей момент Тохтамиш, новий хан із Кок-Орди, вже володів Сараєм. Більше того, на час Куликовської битви цей хан уже стояв із військом у районі Дону неподалік від Азова, очікуючи на Мамая.

Після поразки Мамай збирає нове військо, і того ж 1380 р. на славнозвісній Калці (Кінські Води) зустрічається з Тохтамишем. Відбулася сутичка між передовими загонами, яка закінчилася перемогою останнього. Але це не означає, що Тохтамиш міг спокійно святкувати перемогу. Тут склалася ситуація, подібна до того, що було в Мамая з Сараєм. Переможець міг розраховувати лише на погром війська суперника, але сил для зайняття улусу без підтримки місцевих феодалів у нього не було. Згідно з літописом, «Мамаєві же князі», а фактично еміри крила Мувала, з огляду на цілковите фіаско політики Мамая в попередні роки, вирішили визнати зверхником Тохтамиша.

Відомості хроніки Кирими дещо розходяться з руськими літописами. Це кримське джерело оповідає, що Мамай не втікав від Тохтамиша, а навпаки — прийняв його в своїй ставці неподалік річки Кінські Води. І спочатку хан не збирався завдавати шкоди еміру. Однак серед оточення Мамая виник заколот із метою знищення еміра, і Тохтамиш не став цьому на заваді. Спроба Мамая втекти зазнала невдачі, і його було вбито в районі Овечої Води. Проте син Мамая з частиною підданих утік на правий берег Дніпра і розташував свої кочів’я в межиріччі Інгулу та Інгульця. З огляду на те, що ці землі були в складі Подільського князівства, виходить, що Мамаєвич вступив у володіння Коріатовичів. Тохтамиш намагався переслідувати втікачів. Наприкінці 1380 р. відбулося вторгнення ординців у східні межі Подільської землі. Судячи з усього, саме тоді загинув у бою з татарами Олександр Коріатович. Війська Тохтамиша просунулися далі на північ і досягли пороських земель Київського князівства. Однак загалом усе закінчилося лише спустошеннями теренів. Що ж до нападів на укріплені міста, то джерела це замовчують. Мамаєвичем був не хто інший, як Мансур — засновник династії князів Глинських згідно з їхньою родовою традицією.

Тохтамиш — примара колишньої могутності

Говорячи про вихід лісостепової України зі складу Золотої Орди, варто виділити три етапи цього процесу. Першим є саме наступ Литви 1362 р. Другим є останній період існування єдиної Золотої Орди як кочової імперії в 1380—1396 рр. І третім слід вважати ярлик Тохтамиша Вітовту, виданий у 1398—1399 рр.

Перемога Тохтамиша над Мамаєм означала закінчення тривалої громадянської війни в Золотій Орді. За цей час держава втратила чималу кількість економічно розвинених земель: на сході — північний Хорезм, на півдні — Азербайджан, на заході — українські та молдавські землі, а також Буджак (улуси Ногая і Курумиші). Відбулося і розбалансування влади й у залишених землях. Тохтамиш енергійно взявся відновлювати лад і контроль. Передусім це стосувалося осілих областей, без економіки яких не могло йтися про відновлення імперії. Напад на Велике князівство Литовське 1380 р., хоч і мав конкретні причини, але загалом відбувався саме в рамках цієї політики. Тим паче, що слід було перенести на нового правителя (у цьому випадку Тохтамиша) угоди Мамая з литовськими володарями з приводу кондомініуму в Подніпров’ї. А робити таке легше було з позиції сили. Причому мова йшла і про південну Україну. Так, у Криму хан намагався порозумітися з генуезцями. Ще 19 листопада 1380 р. було підписано угоду Кафи з Тохтамишем. З боку ординців кафинцям було повернуто вісімнадцять сіл під Судаком, колись захоплених Мамаєм. За це хан увів у Кафу своїх чиновників, передусім наглядача за судом ординських підданих, а також митника для збору податків «по-старому». 24 лютого 1381 р. цей договір було поновлено. Крім сіл, хан визнавав за генуезцями і Судак. 1382 р. було ще підписано й «особливу угоду».

Іншою внутрішньою великою військовою операцією Тохтамиша став успішний похід на Москву 1382 р. Останньою акцією цього хана стало повернення Хорезму 1383 р., що мало певного мірою компенсувати територіальні втрати в українських і молдавських землях.

Покінчивши з