Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

протягом двох кампаній одного року Ольгерду вдалося приєднати до Великого князівства Литовського величезний масив українських земель. Причому цим приєднанням литовський правитель здобув Київ (духовний центр Русі) і вихід до Чорного моря з його трансконтинентальними торговими шляхами. Для історії українських земель 1362 рік важливий тим, що ознаменував закінчення 123-річного періоду золотоординського панування. Для Золотої Орди втрата трьох економічно розвинених областей мала в майбутньому негативні наслідки. Крім того, Подільське князівство фактично розрізало крило Мувала на дві частини: улус Ногая і Мамаєву Орду.

Отже, ми побачили, що 1362 р. на території сучасної України відбулося два паралельних політичні процеси: керовані Мамаєм (з відновленням влади над степовими улусами в межиріччі Дніпра та Волги) і Ольгердом (спрямовані на захоплення трьох західних золотоординських областей). Унаслідок цих подій політична карта України істотно змінила свій вигляд. Велике князівство Литовське оволоділо Київщиною, Чернігово-Сіверщиною і Поділлям. Золота Орда, підконтрольна Мамаю, володіла Лівобережною Україною (три тумени: Переяславський-Манкерман, Самаро-Орельський і Солхатський-Кримський). Прибрежний південний Крим перебував у руках генуезців, а в гірській його частині існувало князівство Феодоро зі столицею в Мангупі.

Терени західніше Південного Буга й Кодими і далі до Дунаю, залишалися у складі улусу Ногая. Хоч місцеві еміри і втратили Поділля, проте свої володіння зберегли.

Міста в гирлі Дунаю — Кілія і Лікостомо (сучасне Білково) — як і частина Білгорода на Дністрі (Монкастро), належали генуезцям. Хоча 1362 рік і дав згадані політичні потрясіння, проте навряд самі сучасники сприймали ситуацію як остаточне розв’язання суперечок за український степовий кордон.

Однією з причин, чому джерела мовчать про суттєві політичні зміни після потужного збройного конфлікту, може бути той факт, що для людей тієї епохи усобиця і слабкість Золотої Орди сприймалися лише як тимчасове явище. Вони очікували, що незабаром усі негаразди закінчаться, міць держави відновиться і тоді тим сусідам, що зазіхнули на її терени, буде непереливки. Урешті-решт саме так і сталося на початку XIV ст. Адже тоді два десятки років держава Джучидів перебувала в політичній кризі. І сусіди тоді спромоглися забрати собі частину земель. Але ж ми пам’ятаємо, чим все це скінчилося для ворогів Золотої Орди!

Саме тому на перших монетах князя Володимира Київського продовжують карбувати арабську в’язь, а в Подільському князівстві залишається податок на сплату данини в Орду. Проте деструктивні процеси, запущені в улусі Джучи, виявилися більш затяжними й потужними, ніж раніше. Минали роки, десятиліття, а могутність держави не відновлювалася. Більше того, ординські осередки влади продовжували й далі втрачати свої землі.

Ногаєві еміри не встигли оговтатися від синьоводської поразки, як зіткнулися з новою небезпекою. Подібно до литовців, з півночі посунули молдавани. Протягом 1363—1365 рр. Їхній господар Богдан І відтіснив татар за річку Серет на заході й Бик на півдні. Було втрачено одне з найбільших міст — Старий Орхей. Найгіршим же було те, що ординці після втрати Поділля і Молдавії залишилися без постачання необхідної для життя сировини (лісу, збіжжя, окремих видів м’яса, тканин, заліза та срібла) з осілих північних регіонів. Слабкістю цих емірів скористався Мамай, який змусив їх визнати себе його васалами, що відбилося в монетному карбуванні.

Мамай, забезпечивши собі спокій з боку Литви, усі сили витрачав на боротьбу за Сарай. Емір кілька разів захоплював столицю. Це відбувалося 1363,1368 і 1372 р., але щоразу утримати її за собою надовго не вдавалося. Після 1372 р. влада Мамая більше не поширюється за Волгу. Інша справа, що саме в ці роки Мамаю вдається перебрати на себе владні повноваження та престиж попередників. Адже саме в Мамаєвій столиці на нижньому Дніпрі та його ханах російські, кримські й північнокавказькі князівства вбачали золотоординську владу. Саме до нього їхали по ярлики, і саме йому надходила звідти данина. Таким чином, нижнє Подніпров’я з Ордою на півтора десятка років перетворюється на центр політичного життя улусів Золотої Орди на захід від Волги. Фактично Мамаю вдалося досягнути того, за що певною мірою боровся Ногай. Крило Мувала набуло значення окремого політичного суб’єкта. Інша річ, що сталося це не через протиставлення себе Золотій Орді, а навпаки — через уособлення себе-нею. Джерела мовчать про якісь серйозні військові конфлікти в крилі Мувала. Мамай, уникаючи конфліктів на півночі з Литвою і на півдні з Генуєю, усі сили зосередив на сході. Поступово йому вдалося взяти під контроль Мордовію і Булгар, а також Північний Кавказ.

Генуезці в цей час остаточно вигнали з Криму венеціанців, забравши в них 1365 р. Судак з округою. Чернігово-Сіверські, Київське і Подільське князівства перетворилися на добре укріплені удільні держави з цілою мережею фортифікованих міст і замків, із власними військами. Одним із проявів загалом спокійної ситуації в цьому регіоні є те, що подільські, київські та чернігово-сіверські полки активно використовувалися в війнах Ольгерда далеко від своїх країв — проти Московського князівства і Тевтонського ордену. Наприклад, 1367 р. князь Володимир Київський із вояками перебував аж на прусському кордоні. Більше того, Ольгерд залучає для своїх війн і самих татар. 1370 р. вони брали участь у кривавій битві під Рудовозом між Великим князівством Литовським і Тевтонським орденом. Тут незрозумілим лише є одне: ішлося про союзників чи найманців із володінь Мамая, або ж це були «свої татари» з Київщини. Відсутність небезпеки з боку ординців почала поступово проявлятися і в змінах у самих українських князівствах. Так, Володимир Київський перестає на своїх монетах карбувати арабську в’язь. Данина сріблом «на татари» переходить із постійних податків у періодичні-екстраординарні, як-от повинність іти на війну чи будувати замок. А вже з часом це «срібло» взагалі перетворилося на податок на ведення війни, причому для всього Великого князівства Литовського — на так звану «серебщину».

«Двовладдя» на Наддніпрянщині в 1362—1380 рр.

Навесні 1374 р. Рогозький літописець повідомляє: «ходиша Литва ратью на татарове, на Темиреза (Темеря), и бысть межи ихь бой велик». Перше, що дивує в цій інформації, це її більший зміст щодо 1362 р. Ішлося про дуже велику військову акцію, можливо, навіть більшу за похід Литви на Сині Води: недарма літопис згадує про «бой велик». Саме 1374 р. в Молдавії спалахнула усобиця за стол. Правитель Подільської землі Юрій Коріатович змовився з частиною молдавських бояр і виступив з військом за Дністер. Йому вдалося захопити східні терени країни, але стати воєводою Молдавії не судилося. Князя того ж року було отруєно.

Саме під час «молдавської війни» і спалахнуло з новою силою протистояння з емірами улусу Ногая. Подоляни, а через них і Литва хотіли захопити Дністровський шлях з