Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

військовими діями, хан почав наводити лад у країні. Протягом 1380—1384 рр. Тохтамиш здійснив цілу низку реформ: було впроваджено єдину вагу для монет-дирхемів; військо збільшило свою кількість, важка кіннота удосконалилась на лицарський зразок; розвивалася артилерія — як метальна, так і вогнепальна. Відновлювалася і класична тактика степовиків, основана на маневрі та флангових оточеннях супротивника. У соціальній сфері до складу старої ак-ординської аристократії було включено вихідців із Кок-Орди, їх призначали на ключові посади, нагороджували широкими земельними наділами. Щоправда, сталося й певне повернення до традиції, припиненої Узбеком, коли вищі посади обіймали передусім Чингізиди. Так, у крилі Мувала хан віддав владу своєму родичеві Бек-Булату. Турбота щодо кочового господарства, надто залежного від природних умов, проявилася і в відновленні обсерваторії в Сараї. Її метою було вираховувати за допомогою споглядання за світилами погодних змін. Завдяки заходам Тохтамиша навіть розпочалося економічне зростання в державі, пожвавилася торгівля.

Які б корисні ідеї не вкладалися золотоординським урядом у реформи, проте вони все ж таки мали лише тактичний характер. Наприклад, угода з Кафою робила її монополістом на північночорноморську торгівлю. Це викликало невдоволення в сусідньому Солхаті, а фактично — в аристократії західних (українських) улусів. У Кафі бачили це невдоволення і вживали оборонних заходів. Так, улітку 1382 р. генуезці постановили у разі загрози Кафі з боку Солхата зерно завозити з Балкан. Не сприяли успішному результату реформ і проблеми з відновленням повноцінної мирної торгової атмосфери — заважала піратська війна між Добрудзьким деспотом і Кафою (1360— 1380-ті рр.), яка припинилася лише після османського завоювання деспотії 1388 р. Причому успіху османів сприяла допомога двох ногайських емірів, «героїв» Синьоводської битви Кутлубуги й Хаджибея. Кондомініум із Великим князівством Литовським лише частково міг компенсувати втрату багатих і економічно розвинутих земель, захоплених Литовською і Молдавською державами.

Тохтамиш не міг зруйнувати вже традиційний устрій аристократії, передусім західної. Адже вона у своїх доходах давно керувалася місцевими економічними чинниками й мало чим була пов’язаною зі столицею. Більше того, влиті в крило Мувала Тохтамишем вихідці з Кок-Орди дуже швидко ставали частиною місцевого нобілітету й піддавалися місцевим же інтересам. З цього приводу історик Г. Федоров-Давидов писав: «У Золотій Орді наприкінці XIV ст. не було сил, здатних привести країну до об’єднання навколо центральної влади. Ті кола, які спочатку виступають як прибічники цієї самої влади, самі відмовляються від неї, коли справа доходить до справжньої диктатури». Причому західні еміри «готові були розірвати тіло держави на феодальні напівнезалежні володіння. Вона, виявляється, ще менше була здатна становити силу, яка могла б об’єднати країну, ще менше, ніж кок-ординська аристократія». Навіть поширення лицарської амуніції може говорити не лише про наявність важкої кінноти, а й про соціальне обличчя війська, а саме збереження в структурі дружин з власними вожаками, на противагу регулярному війську[4] XIII ст. Тому, говорячи про соціальну реформу, слід констатувати, що вона забезпечувала Тохтамишу владу, але не відновлювала повноцінної централізації часів перших ханів.

Цей прихований сепаратизм проявився передусім під час грошової реформи. Новий дирхем Тохтамиша так і не зміг стати єдиним зразком для всієї імперії. Федоров-Давидов узагалі характеризує реформу як невдалу: «У Криму, Азаці, в деяких інших містах дирхем нової ваги був насаджений штучно і не відповідав затвердженим тут місцевим грошовим одиницям... Уже в 90-х рр. XIV ст. деякі місцеві монетні двори переходять на карбування за старими місцевими ваговими нормами». Дослідник визначає такі області, як «нумізматичні провінції», що склалися ще в 1360-х рр. Однією з причин було те, що місцеві ринки вже не орієнтувалися на центр, а місцеві «господарі» мали не менше срібла, ніж столиця. А як відомо — де гроші, там і влада.

Уперше ці приховані проблеми випливли на поверхню 1385 р., коли почалася так звана «Солхатська війна». Ординці спробували розірвати монополію генуезців на торгівлю. Причому з боку татар виступала не вся держава, а лише Солхатська тьма. Їх також підтримала і частина прибережного населення Криму. Генуезці провели великі військові приготування: окрім відновлення укріплень, збудованих протягом століття, в містах було зібрано достатньо продовольства, зброї, у тому числі вогнепальної, та іншого військового спорядження, було поповнено й гарнізони. Стало в пригоді й домінування італійського флоту в морі. Саме за допомогою кораблів генуезці здійснювали перекидання військ. Війна протривала до 1386 р. і закінчилася перемогою Генуї. Згідно з мирною угодою від 12 серпня 1387 р., Судак з округою і кримське узбережжя в цілому залишилися під владою генуезців. Відповідно, їм вдалося і зберегти контроль над торгівлею.

Саме під час цієї війни стався перший відомий заколот проти Тохтамиша. Його організаторами стали вдова Мамая Тулунбек-ханум і частина емірів цього ж «тимчасовця» — отже, центром анти-ханського виступу стало крило Мувала. Подробиці цієї події нам не відомі, бо хану вчасно вдалося нейтралізувати заколотників. Тулунбек-ханум було страчено.

Не вдалося Тохтамишу й відновити свій вплив над землями, що перебували під владою Великого князівства Литовського, на яких діяв кондомініум. Київський князь Володимир не повернув на свої монети тамгу Джучидів. Не було її і на чернігово-сіверських та подільських грошах. Узагалі ситуація на західних кордонах Золотої Орди у 1380-х рр. ставала дедалі більш загрозливою. Так Подільське князівство потрапило в політичну орбіту Угорського королівства, хоча при цьому фактично не розривало і з Литвою. Проголошення ж великого князя литовського Ягайла Ольгердовича польським королем і об’єднання під його скіпетром таких двох держав, як Польща і Велике князівство Литовське (Кревська унія 1385 р.), взагалі могло змінити баланс сил у Центрально-Східній Європі. Яскравим прикладом слабкості влади Тохтамиша на заході стала втеча з Сарая Василія Дмитровича. Цей князь, син Дмитра Донського, з 1384 р. перебував в ординській столиці заручником. 1386 р. Василій, побоюючись за своє життя, залишає Сарай. Оскільки прямо додому шлях був небезпечним, то князь рушив у західному напрямку: «в Подільську землю, Волохи, до Петра воєводи». Отже, бачимо, що за Дніпром ханської влади не було.

Однією з причин, що сприяла перемозі Генуї і постійності західного кордону, стало те, що Золота Орда розпочала війну з середньоазійською державою відомого завойовника Тимура-Тамерлана — Мавераннахром. Боротьба розгорнулася за два економічно розвинутих регіони — Хорезм і Закавказзя, а через них і за Великий Шовковий шлях. Відповідно існувало і два «фронти» — Середньо-азійський і Закавказький. Ця війна коштувала улусу Джучи великих мобілізаційних зусиль, і врешті-решт саме це протистояння з іншим нащадком Монгольської імперії стало для Золотої Орди фатальним. Г. Федоров-Давидов стверджував, що саме аристократія західних улусів виступала головним підбурювачем конфлікту. Якщо це так, то поясненням тут якраз