Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

Вже минуло півтора року без жодної звістки від родини. Важко було знайти розради для серця. Лаутерпахт слухав музику, яка породжувала сентиментальні відчуття, викликала спогади про минуле життя.

«Зараз шоста вечора, неділя, і я увесь день постив, — писав він Рахиль у грудні, в день скорботного посту і вшанування пам’яті замордованих у Польщі євреїв. — Я відчув, що мені треба приєднатися до цього»{204}.

Він постійно думав про Львув: «Там мої найдорожчі, а я навіть не знаю, чи вони ще живі. Ситуація там настільки жахлива, що цілком імовірно, що вони воліли б померти, аніж це переживати. Я весь день думаю про них».

45

Упродовж наступного року напрям війни змінився. Влітку 1943 року Рахиль повернулася до Кембриджа, однак Елі залишився в Америці. Лаутерпахт проводив багато часу у своєму кабінеті, наодинці, слухаючи Баха, працюючи і дивлячись у вікно на садок, спостерігаючи, як листочки на деревах змінюють свій колір, мовчки переживаючи за свою родину, яка застрягла десь у Львові.

Сливки пообпадали, траву косили вже не так часто, проте, коли почали нависати темні зимові дні, Лаутерпахт зосередився на позитивних змінах. У вересні капітулювала Італія. «День бурхливої радості», — вигукнув Лаутерпахт. «Добре бути живим, — писав він, — вперше за довгі роки бути свідком початку падіння зла». Це був помітний знак «торжества прогресивних сил»{205}.

Лаутерпахт прочитав цикл лекцій, аби перевірити нові ідеї захисту прав людини. Робота над проектом зайняла більше часу, ніж очікувалося. Головним завданням було знайти практичний шлях для того, щоб помістити окрему особу в центрі нового правопорядку. Лекція у Лондоні, тоді ще одна у Кембриджі, під час якої він «урочисто» зачитав проект свого Міжнародного білля про права людини. Хтось із присутніх у залі охрестив це «історичним моментом»{206}. Його мислення пішло вперед. «Білль про права, якщо йому судилося набути чинності, потрібно буде забезпечити не лише повноваженнями держави, але й міжнародними гравцями». Це припускало можливість створення міжнародного суду.{207} Він просто описував Елі умови, в яких працював: «Уяви собі робочий кабінет, вікна відчинено, приміщення наповнене наспівами “Страстей за Матвієм” Баха, і збагнеш цю атмосферу».{208}

Тепер німці відступали по всій Європі. Робота Комітету з воєнних злочинів стала більш нагальною, а Лаутерпахтові ідеї почали використовувати в роботі Комісії Об’єднаних Націй з питань воєнних злочинів, яку створили рік тому уряди союзників. Міжнародний вимір дозволив поновити контакти з американськими членами комісії і Філіпом Ноель-Бейкером, його колишнім колегою з коледжу LSE, а тепер членом британського уряду, що відкривало доступ до влади і впливу.

У березні 1944 року Лаутерпахт завершив «досить об’ємну статтю» про воєнні злочини, з надією вплинути на рішення, яке може бути ухвалено під час судового процесу. Він запропонував свою допомогу Всесвітньому єврейському конгресові у його розслідуванні звірств, повідомляючи Рахиль, яка знову була у Нью-Йорку, що конгрес доручив спеціальному комітетові розслідувати «жахливі воєнні злочини, які Німеччина вчиняла проти євреїв». Утім, його увагу було зосереджено на захисті окремих осіб, а не етнічних груп чи меншин, чим визнавалося, що Польський договір про меншини не досягнув поставленої мети. Проте становище етнічних груп не можна було ігнорувати, і він вважав, що через те, що євреї були «найбільшою жертвою німецьких злочинів»{209}, буде «правильно», якщо «антиєврейські звірства стануть предметом спеціального розслідування і доповіді».

Лаутерпахт був не єдиний, хто обмірковував ці питання. У листопаді в Америці вийшла друком ще одна книга, яку написав колишній польський прокурор на ім’я Рафал Лемкін. У його праці «Правління держав “Осі” в окупованій Європі» передбачено інший, відмінний від Лаутерпахтового, підхід — із фокусом на захисті груп. Для характеристики цього злочину він вигадав новий термін — «геноцид», знищення груп. Лаутерпахт написав у Кембриджському юридичному журналі статтю з оглядом Лемкінової книжки, у якій натякнув, що не є великим шанувальником його ідей.

Книжка Лемкіна була «показовою» і пропонувала «інформативний» огляд німецького законодавства з «цікавими й обґрунтованими спостереженнями». Це був «безцінний» результат «величезних зусиль і майстерності». Однак тон статті був дещо холодним, особливо щодо нового слова: «Те, що він називає “геноцид”, — це новий термін для означення фізичного винищення націй та етнічних груп». «Він може слугувати науковим історичним фактом, — робить висновок Лаутерпахт, — але неможливо чітко сказати, що ця праця є внеском у правову науку». Він похвалив Фонд Карнеґі за міжнародний мир, за видання цієї книжки, але при цьому не згадав ім’я автора. Оглядова стаття була скептичною щодо нового терміну і його практичної цінності. Підтекст був зрозумілим: Лаутерпахт побоювався, що захист груп може знівелювати захист окремих осіб. Це не мало бути головним завданням відповідного законодавства.{210}

Я говорив про це з Елі. На його думку, те, що батько не згадував ім’я Лемкіна, свідчить лише про «неупереджену академічну оцінку» і нічого більше. «Мій батько ніколи не бачився з Лемкіним, і я не чув, щоб той колись до нас приходив», — додав він.

Я відчував у відповіді Елі якусь неохоту, тож трохи сильніше натиснув на нього.

— Я маю дуже розмитий спогад про те, що мій батько не був дуже високої думки про Лемкіна, — сказав Елі. — Він вважав його радше компілятором, аніж мислителем.

Лаутерпахт-батько не захоплювався концепцією геноциду.

— Можливо, він був проти впровадження у царину міжнародного права такого особистого поняття, як геноцид, не підкріпленого на практиці. Мабуть, він відчував, що цей підхід є нереалістичним і неможливим для застосування. Він був прагматиком, завжди дуже обережним з тим, щоб не заходити надто далеко.

— «Особисте поняття» — тому що воно зачіпало становище його власної родини? — поцікавився я.

— Мабуть, на його думку, геноцид — це було трохи занадто.

— Трохи занадто, тому що неможливо застосувати на практиці?

— Саме так. Мій батько був дуже практичною людиною, і він мав сумніви у тому, чи судді зможуть справитися з певними питаннями, добре знаючи, що вони можуть вирішувати далеко не всі проблеми.

Можливо, його батько побоювався, що підвищення ролі етнічної чи расової групи може зашкодити окремій особі?

— Так, це могло б бути вагомим фактором, — відповів Елі.

Він звернув мою увагу на сьоме видання «Міжнародного права» Оппенгайма, яке було написане після війни і де простежувалася цілковита байдужість до терміну «геноцид». Ця концепція рясніє «прогалинами, штучностями і потенційними небезпеками», і Лаутерпахт писав, що вона може