Читати книгу - "Мотря"

— На кождий вік буває свій лік, — відповів Чуйкевич.

— А на мій вік найкращий лік — відпочинок. Так відпочивати не дають.

«Не дає Любов Федорівна», — погадав собі Чуйкевич.

— Великого труду стоїть отсей мій судейський чин. І іконів не хочеш покривдити, і з совістею в згоді чоловік жити рад би.

— Incidit in Scillam, qui vult vitare Charibdim [17], — замітив Чуйкевич, бо наші любили пописуватися латиною.

— Між молотом і наковальнею, — нарікав Кочубей, — і рад би вискочити з тієї кузні, та годі. Не козацьке діло уступати з поля бою. Треба тягнути лямку, поки не викопають ямку.

Нараз коляса так високо підскочила, що пан генеральний суддя мало не вилетів з неї і мало йому соболева шапка з голови не злетіла.

— Гов! — гукнув на візника, — кості мені розтрясеш, стій! Я злажу.

Спинився віз, спинив свого коня Чуйкевич, і Кочубей, піддержуваний чурою, виліз з коляси.

— Гу! — сказав, обтираючи хустиною лице. — Не привик ліс до панських коліс, нічого не порадиш! Треба нам трохи відпочити. Розстели, хлопче, килим на мураву, щоби ми наших шараварів не зазеленили, та подай чарку і пляшку, вип'ємо за здоровля зеленої діброви, а стрільці хай собі стріляють. Вночі, по ловах, збереться звірила на раду і скаже: добрий стрілець наш пан генеральний суддя, не одному заяцеві життя дарував, — го-го-го!

Він сміявся, аж гомоніла діброва; рад був, що не трясла ним коляса і що Любов Федорівна лишилася далеко. При ній він ніби спутаним почував себе. Жадного слова не пустила мимо. Все мала щось замітить, і, правду сказати, замітки її були справедливі. З головою жінка! З дурною жінкою біда, але ж і з мудрою важко — роби що хоч!

— «Мені з жінкою не возиться!» — затягнув Кочубей, пропиваючи до Чуйкевича. — «А тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться…» Погано, що про чарку забули в пісні, а була вона в нас, коли ще про люльку й не чували.

— Чи не краще, коли б її не було, — замітив Чуйкевич.

— Не кажи того. Без чарки іноді було би скучно нашому братові і дома і в дорозі. Дай Боже здоровля тому, що ці придумав. Мудра штука, о, подиви, як усміхається до нас.

На чарці мерехтіло сонце, і вона справді ніби всміхалася.

— Чоловік на одній нозі не ходить, а на двох. Вип'ємої і по другій.

Випили.

— Випий три та вуса протри.

Випили і по третій та закусили, що Бог післав. Кочубей перестав нарікати на свою старість та на велику працю. Переходив на політичні теми:

— Як ти гадаєш, козаче, чого гетьман до мене їде? У нього тепер багато всякого діла. Одна фортеця — який клопіт! А війна! Всіляко люди про нашого гетьмана говорять, і я хоч знаю його ще з тих часів, коли ми з ним удвійку у Самойловича служили, хоч знаю його півкопи літ, то ніяк не розберу, що в його душі сидить. Крутий чоловік твій гетьман, брате Іване!

Кочубей хотів довідатися щось про Мазепу від Чуйкеви-ча, але цей мовчав.

— Якось ти нині, як бачу, не дуже-то скорий до розмови, — замітив генеральний суддя. — Так тоді, щоб не тратити дорогого часу, вип'ємо по четвертій, бо маємо чотири пори року, і чотири сторони світу, і чотири угли в хаті.

Випили й четверту.

— По чарці, по чарці та вп'ять по п'ять, — промовив Кочубей, але Чуйкевич, приймаючи чарку з його рук, просив, щоб це була остання, бо йому вже куриться з чуба.

— Який же ти козак, та ще військовий канцелярист біля самого гетьмана? Один сором, та й годі! Зводиться козацький рід, марніє. Але що ж? На милування нема силування. Не хочеш, так і силувати не стану, але й сам пити не буду, бо я не пияк.

Сказавши це, він встав, велів собі подати мисливський ріг і заграв.

Чуйкевич не сподівався, що генеральний суддя такий мистець грати на мисливському розі. Було це уміння з давніх часів, коли ще Україну покривали велетенські ліси, котрих не випалювали, щоб добути з них поташ та бочками за марні гроші вивезти його за границю.

Гарно грав генеральний суддя. З турового рога добував він такі звуки, яких із ніякого другого струменту не почути. Від них оживала діброва, ніби нагадувала собі давні часи, ніби вона зі своїм паном вела сердечну розмову, тішилася, що він завітав до неї, і просила, щоб пощадив її та не приносив її гарних дерев у жертву гострій сокирі. Розставивши широко ноги, піднявши голову вгору, генеральний суддя втягав у свої широкі груди якомога більше воздуху; а тоді пускав його в ріг, а ріг посилав далеко понад верхів'я дубів, котрі передавали тую музику один одному аж по сині стіни виднокругу. Звідтам вертала подвійна, ба й потрійна луна, так що весь лісовий простір наповнився голосними звуками.

Кочубеєві стали відповідати другі мисливські роги, та не такі вже могучі й голосні, як його. Почулися й інші звуки.,-! Між стрільцями були й такі, що вміли сурмити в дула. Ц Прикладав стрільбу до рота і свистав, та ще як! Ніби десь далеко вовки вили, ніби старинний бог Див гукав з верхів світового древа.

Чуйкевич заслухався в тую лісову музику, перед ним ожила природа, задрижали таємним життям безчисленні і у листки на деревах, затанцювали мавки й лісовики, здавалося, ось-ось залають собаки й появиться з луком через плече та з місяцем у чорному волоссі антична богиня Діана. Він переносився думками в давно померші часи, в країну, повну фантастичного чару, якого в дійсності немає, а за яким тужить іноді молода душа, почуваючи в собі пориви поетичні.

Не раз, їдучи конем крізь луги, вповиті серпанками вечірньої мряки, він пускав поводи рівно коневі, як і думкам своїм, уявляючи собі, немов то він їде в якусь казкову країну, до якогось завороженого двора, на котрого тесанім порозі стоїть дивної краси царівна і дожидає його.

І диво! Звичайно, тая царівна скидалася чогось-то на Кочубеєву Мотрю. Мала такі самі темні рівні брови над задуманими очима, таке ж біле кругле чоло і таку нерозгадану усмішку на устах, спосібну довести молодого козака до найвищого захоплення і до найчорнішої розпуки… Мотря!

Його думки перервали стрільці, що на звук Кочубеєвого рогу з усіх сторін збігалися до нього.

Перед деякими несли чури на