Читати книгу - "Мотря"

«Добре дуріти, коли приступає», — казав про них сіремяжний народ.

Сидить ото пан генеральний суддя у своїй «святині» раннім ранком, поснідавши смачно та в міру, й приглядається до отих малюнків, що їх київські та львівські малярі щолиш тамтого тижня скінчили малювати, ще навіть фарба добре не висохла, ще блищиться.

Попід стелею крутилася виноградова галузка з вусиками. Де-не-де жовті, аж золоті, й сині, аж чорні, китяги геть уділ позвисали. Вони-то й ніби ділять цей фриз на декілька піль, у яких видно всілякі веселі й дотепні сценки.

На одній старинний божок Бакх у вишиваній сорочці та з люлькою в зубах сидить на товстопузій бочці та людей горілкою вгощає. Над ним написано: «Чоловік не свиня, більш відра не вип'є».

На другому полі змальований здоровий козак, що, здавалося б, і вола як кулаком по голові гепне, то вб'є, у повній збруї та ще на такому коні, як смок, і того козака москаль у лаптях на аркані веде. А підписано: «Здоровий медвідь, так кільце в носі!»

А на третьому полі — жіночка-молодичка, повновида, круглоличка, хоч води до неї напийся, така миленька, така солоденька, ніби щолиш з церкви після святого причастя вернула, тягне свого сутуловатого подруга за вус та ще й лівою рукою у потилицю штовхає, щоби з шинку додому поспішався. А тут знову надпис: «Жінка поти люба, поки не візьме за чуба».

Так кругом «святині», попід стелею, картинка за картинкою, тільки сиди, чарку наливай, дивися і смійся, усе ніби жиє, ніби до тебе підморгує та приговорює…

«Ця третя картинка ніби про мене мальована, — гадає собі Кочубей, — тільки інші особи клятий маляр поставив, генерального судді на решето у його власній хаті брати не посмів, хрін його дядькові у вибиті зуби, та й кришка. Але ж бо й добре вдав; варта тих сорок червінців, що з Ковалівки вивіз і половину в моїй коршмі на Полтавськім шляху з гарними шинкарівними лишив, три дні і три ночі роздобарюючи, тітці його ковінька!.. Але чого я отеє на ті візерунки, як теля на нові ворота, гляджу? А тут за декілька днів і гетьман приїде. Треба ж його по-людському привітати, хай знає, як Кочубей вгощає. Кажуть, слава на воротах не висить. Отже, брехня! Як тебе бачать, так тебе Ці малюють, пана по холявах пізнати. Нехай Любов Хведоріпвна хоч зі злості і відхворіє, а я так Івана Степановича вгощу, що краще навіть сам він не зможе».

— Гей, є там хто? — плеснув у долоні, і на порозі появився чура. — Покликати мені кухаря Семена, нехай першій іде.

Кухар Семен, весь у білому і в білій шапці, ніби мазепинці, на підголеному лобі, появився, кланяючися низько. У його в руці була здорова вареха, котрою він своїх кухтиків на куховарське діло пильно наставляє.

— А як там у нас із припасами?

— Хватить, ваша милосте.

— Гетьмана маємо вгощати.

— Хоть би і самого царя, — вдоволю.

— М'ясива маємо досить, воно в нас своє, але коріння всякого, імбірів, ванілій та тих усяких других бакалій, від котрих чоловіка тільки непотрібно під грудьми спирає, є в нас доволі? Ти уважай, бо Ковалівка не Київ, ані навіть не Батурин, як бракне, не купиш і на позики не підеш. Сядеш, як у бабинім патинку. Не осороми мене.

— Хай ваша милість не турбуються, усього хватить. Про воловину, телятину, вепровину й баранину навіть не згадую, але й гусок, індійок, пантарок та фазанок маємо, хоч би й цілий полк нагодувати, а що «тикається» солодкого, то я і про це подбав. Риба теж є, тільки дичини треба б нам побільше.

— Ось, бач, а я й забув. Від чого ж у мене такі славні ліси? Натовчемо. А ти не забудь, що з гетьманом приїде людей, може, сто, панів, козаків і прислуги, а може, набереться і двісті, і посидять вони не день, а може, й тиждень цілий, — чи не післати б нам тоді до моїх других маєтків по кухарів? Не бійся, я тебе на той час понад ними поставлю, всі вони на той час будуть під твоїм регіментом, чи там пак під твоєю варехою.

Кухар згодився, щоб покликати ще декілька душ йому під руку, а Кочубей велів позвати сюди пивовара з пробками нової варки власного пива. Пивовар явився, несучи два Цинові збанки, білим полотном позатульовані.

— Сідай, — сказав генеральний суддя, — і наливай склянки. Заки таких гостей гостити, треба перше самому вуса замочити, щоб не сміялися після, що в Кочубея навіть доброго пива немає.

Пивовар з німців, що на Україні вже не один бровар збудував, присів на дзиґлику і нетерпеливо дивився на лице Кочубея, котрий звільна тягнув продукт з українського хмелю і ячменю, мляскаючи голосно язиком.

— Нічого, можна пити. А багато ти його зварив?

— Хватить, ваша милосте, хватить.

— Уважай, бо досить козацька матня глибока, але шлунок ще бездонніший. Ось глянь, що там написано: «Чоловік не свиня, більш відра не вип'є». Достосуйся до того. До гетьманського стола приготуй декілька бочівок із тої верстви, що найліпша в кадці. Ти вже це розумієш краще від мене. Вчити тебе не треба. Іди, а поклич мені столового.

Так по черзі пересувалися крізь Кочубеєву «святиню» всі достойники його гостерадісного двора.

З ними він дуже уважно, основне й усеєторонно обговорював кожду дрібничку, щоб, хрань Боже, не осоромити себе перед киянами, бо вони там при дворі добре вигострили собі язики.

Як відійшов останній, стаєнний, Кочубей встав і перехрестився:

— Господи, чи мав ти коли гетьмана в гостях?

ДІАНА

Генеральний суддя їхав на лови у колясі.

Воно, може, й дивно комусь здається, але пощо ж такій шановній особі герцювати, як молодому козарлюці, на баскому коні?

Колись і Кочубей любив ту панську забаву, нині вона хіба нагадує йому колишні молоді літа.

Їде, щоб допильнувати діла і щоб можна було похвалитися, що, мовляв, сам Кочубей натовк звірину для гетьманського стола.

І Чуйкевича просив, щоб сідав біля нього. Будуть дорогою балакати зі собою. Добре балакається у лісі під шум дерев, як легкий вітрець повіває і холодить твоє спечене чоло.

Але козак соромився сідати в колясу. Він їхав поруч на своїм улюбленім коні і перекидався словами з паном генеральним суддею, бо про розмову на тій лісовій дорозі годі було й гадати.

— Боже ти мій! — кричав суддя, підскакуючи на подушках за кождим разом, як колеса перевалювалися через грубе коріння, що, ніби велетенські гадюки, повилазило