Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

— «Анна Кареніна» — трагічна книга. Чи не так, любов моя? — Я бачила, як витончені руки моєї бабусі потягнулися до книги і розгорнули її десь посередині.　

Цієї миті, здавалося, Лукас затамував подих так само, як і я.　

— «Я говорю не те, що думаю, а те, що відчуваю». Хоча, напевно, мені теж треба б перечитати цей твір ще раз — в окулярах.　

— Та спочатку його дочитаю я, — відрубав Лукас.　

— Тільки не сьогодні вночі. — Поклавши книгу на стіл, вона нахилилася до дідуся. Мені здалося, що вони обнімаються.　

— Я піднімуся за кілька хвилин, моя дорогенька, — сказав Лукас, але краще б він цього не робив (агов, що це ще за «дорогенька»? Він же розмовляє з леді Арістою). При цьому я так рвучко здригнулася, що стукнулася головою об стіл.　

— Це що таке? — стрепенулася моя бабуся.　

— Ти про що? — Я помітила, як рука Лукаса прибрала зі столу «Анну Кареніну».　

— Про цей звук!　

— Я нічого не чув, — мовив Лукас. Та, на жаль, завадити їй обернутися він не міг. Я не бачила бабусиного обличчя, але відчула, як її очі недовірливо зблиснули.　

І що тепер буде?　

Лукас кахикнув. Книга в його руці рушила в мій бік. Вона попливла над паркетом і завмерла за півметра від письмового столу.　

Леді Аріста закрокувала у моєму напрямку — і я відчула, як холоне все моє тіло.　

— О, так це ж… — бурмотіла вона про себе.　

— Зараз або ніколи, — сказав Лукас. Я мерщій вирішила, що його слова звернені до мене. Випроставши руку, я відчайдушно схопила книгу і притиснула її до грудей. Бабуся видала короткий здивований крик. Не встигла вона нахилитися і побачити під столом мене, як її плетені капці розпливлись і я знову опинилася в 2011 році. Я виповзла з-під письмового столу, дякуючи Богові за те, що цей масивний предмет не зрушив із 1993 року ні на сантиметр. Після того як леді Аріста побачила, що в стола виростають руки і пожирають книги, їй, напевно, якнайшвидше знадобиться ще одна порція віскі. Бідолашна!　

Я ж не потребувала нічого, крім власного ліжка. На третьому поверсі шлях мені перепинила Шарлотта, але я ні на крихту не злякалася — моє серце вирішило, що на сьогодні йому вже досить хвилювань.　

— Я чула, що ти тяжко хвора і повинна дотримуватися постільного режиму.　

Увімкнувши ліхтарик, вона засліпила мене яскравою світлодіодною лампою. Я відразу згадала про те, що ліхтарик Ніка залишився десь у 1993 році. Напевно, в шафі тітки Ґленди.　

— Так. І, гадаю, це ти мене заразила, — сказала я. — Через цю хворобу я не можу спати, тому взяла собі дещо почитати. А ти чим займаєшся? Розминаєш м’язи?　

— А чом би й ні? — Шарлотта рушила до мене й освітила ліхтариком книгу.　

— «Анна Кареніна»? А чи не заскладний це для тебе текст?

— Ну якщо ти так гадаєш, то ми можемо помінятись: я тобі дам «Анну Кареніну», а ти мені — «У тіні вампірського пагорба».　

Декілька секунд Шарлотта спантеличено мовчала. А потім вона знову засліпила мене світлом свого ліхтарика.　

— Ну ж бо, покажи, що там у тебе в скрині. Може, я тобі допоможу, Ґвенні… допоможу уникнути найстрашнішого.　

Ти ба! Шарлотта таки вміє говорити зовсім по-іншому — м’яко й ніжно, ніби справді переймається моєю долею. Я протиснулася повз неї (щосили напружуючи м’язи черевного преса!) і поквапилася далі.　

— Забудь про це, Шарлотто! І не підходь до моєї кімнати взагалі, ясно?　

— Якщо ти таке говориш, то ти значно дурніша, ніж я думала, — сказала вона колишнім голосом. Мені здавалося, вона схопить мене за руку, спробує утримати і, можливо, навіть зламає мені гомілку, але Шарлотта лише похмуро поглянула і провела мене світлом свого ліхтарика.　

РОЗДІЛ 7

Час неможливо зупинити, але заради любові він іноді завмирає.　

Перл С. Бак[26]

О десятій ранку у двері моєї кімнати постукали. Я насилу виринула з глибокого сну, хоча за цей ранок мене будили вже двічі.　

Уперше я прокинулася о сьомій. Тоді мама заходила переконатися, що мені краще («Температури більше немає. То ти в мене міцний горішок! Завтра зможеш піти до школи!»).　

Удруге мене розбудила Леслі, яка опинилася біля мого ліжка через сорок п’ять хвилин після мами. Леслі вирішила заїхати до мене перед школою, хоча їй це було зовсім не по дорозі. Вночі я надіслала їй повідомлення про всі свої нещастя. Хоч це і було схоже на якийсь белькіт, Леслі, як не дивно, все ж таки примудрилась добути з нього бодай якусь інформацію. Учора вночі я була так нажахана, що мої пальці тремтіли і я заледве могла натискати на кнопки. Дістатися моєї замкненої кімнати можна було лише карнизом — залізти з нього просто в моє вікно. Та карниз цей був за чотирнадцять метрів од землі. Ксемеріусу спав на думку план: залізти в кімнату Ніка і звідти, цим самим карнизом, притулившись животом до фасаду будинку, проповзти в мою кімнату. Та ось сам Ксемеріус навіть хвостиком не поворухнув, щоб мені допомогти, він лише збуджено горлав: «Униз, не дивись униз! Ти мене чуєш?», «Ох і висота, йокелемене!»　

Ми з Леслі мали лише кілька хвилин, адже їй треба було поспішати до школи, а я знову заснула глибоким сном.　

Через деякий час за моїми дверима почулися гучні голоси і в отворі виринула світло-руда маківка.　

— Доброго ранку, — сухо привітався містер Марлі.　

Ксемеріус, який дрімав біля моїх ніг, з переляку підскочив.　

— Що тут забув цей журавель колодязний?　

Я з головою залізла під ковдру.　

— Щось термінове? — поцікавилась я у містера Марлі, бо не придумала нічого дотепнішого. Мама сказала, що на елапсацію мене заберуть лише по обіді. Тож нехай почекають. Посоромилися б піднімати мене з ліжка!　

— Юначе, що ви собі дозволяєте! — репетував хтось за його спиною. Це була тітка Медді. Вона, відштовхнувши містера Марлі вбік, протиснулася повз нього в мою кімнату. — Ви явно не здобули належного виховання! Де ваші манери! Як ви можете так вриватися до спальні юної леді?　

— А я іще не встиг навіть напудрити носика, — підтакнув Ксемеріус, облизавши передню лапу.　

— Та я… я… — почервонівши, пробурмотів містер Марлі.　

— Це справді неприпустимо!　

— Тітко Медді, ану, відступи! — слідом за ними виринула Шарлотта. Вона була