Читати книгу - "Аптекар"

— Отже, ти перемогла?

Вона розсміялась.

— Поки що.

— Він же набагато кремезніший за тебе.

— Скажімо так, я кмітливіша, але припустилась великих помилок, ладнаючи тут засоби безпеки. Цього разу, мабуть, мені поталанило більше.

Деніел почав підводитись, потім зупинився.

— Чи десь тут є мій одяг?

— Даруй. Але немає. Я гадала, що в ньому є жучок, що тебе вистежує. Довелося його порізати й викинути в канаву.

Він знову зашарівся, аж до самої маленької крапки на грудях.

— Чого б це хтось мене вистежував?

— На той час я гадала, що, можливо, за тобою стежить наркобарон. Або що ти — пастка, і мій відділ, використовуючи тебе, вистежуватиме мене. І це, власне, трохи ближче до правди.

Він насупився.

— Щось я не доберу.

Вона пояснила йому все якомога лаконічніше. Поки вона говорила, він підвівся, замотавшись у ковдру, як у завеликий рушник, і почав ходити туди-сюди повз братове тіло.

— Вони намагались убити тебе чотири рази? — перепитав він, коли вона договорила.

— Із цим — п’ять, — відповіла, кивнувши в бік Бетмена.

— Повірити не можу, що Кевін — живий.

Зітхнув. Схрестивши ноги під ковдрою, сів біля голови брата.

— Повірити не можу, що він мені збрехав, дозволивши мені вважати його злочинцем… Повірити не можу, що він змусив мене повірити, що помер… Неймовірно, скільки разів я його провідував — чи знаєш, як довго їхати з Вашингтона до Мілвокі?

Він мовчки дивився на брата. Вона дала йому час. Вона гадки не мала, як би почувалась, якби зараз Барнабі повернувся в її життя без попередження. Як таке переварити?

— Коли прокинеться, — пробурмотів Деніел, — я дам йому по шиї.

Що ж, це один зі способів переварити це.

— Чому ти його закувала? — здивувався за мить Деніел.

— Бо щойно отямиться, захоче мене вбити.

Він знову витріщив очі.

— Що?

— Це важко збагнути. Опускаючись крізь дах, він знав лише те, що хтось тебе катує. Він зберіг мені життя лише тому, що не був певен, що з тобою все гаразд. Приміром, можливо, мені доведеться давати тобі протиотруту абощо. Я впевнена, що якби не взяла на секунду верх, він би застрелив мене тієї ж миті, коли ти опритомнів.

Вона помітила, що Деніел їй не вірить. Він захитав головою, брови насуплені, засмучений. Пасмо кучерявого волосся впало йому на чоло, досі трохи упріле. Дивовижно, спливло так мало часу, а як усе змінилось! І вона потребує нового плану.

Чи безпечно їй повертатись до будинку, у якому вона мешкала останнім часом, зокрема поки Карстен із нею зв’язався. Звісно, це найпростіше. Там є харчі, і нікому вона не потрапить на очі протягом часу, що знадобиться, аби вона знову набула нормального вигляду. Оскільки, на її думку, вона не скомпрометувала ту оселю…

Утім, що далі? Наскільки багато зі своїх заощаджень вона змарнувала на цю дурну пастку? Скільки ще вона зможе животіти на те, що лишилось?

Карстен знав, що її можна знайти в Інтернеті, тож шукати справжню роботу через Інтернет буде небезпечно. Відділу не потрібно знати, де вона є, щоб зв’язати їй руки.

Щось торкнулось її ноги, і вона підскочила. Це була лише Деніелова рука.

— Даруй, не хотів тебе лякати.

— Не вибачайся.

— У тебе такий стривожений вигляд. Не турбуйся. Я поговорю з Кевіном.

Вона невесело усміхнулась.

— Дякую, але наразі Лазар мене не турбує.

— Ти переймаєшся через свій відділ.

Відвернувшись, вона попростувала до свого комп’ютера й натиснула на пробіл, сподіваючись, що це не було навмисним.

— Так, — мовила вона, не дивлячись на нього. — Можна й так сказати.

Краєм ока вона помітила, що дихання у Кевіна прискорилось на мить, а потім знову стало рівним. Добре, що вона відійшла. У мить пробудження вона аж ніяк не хотіла бути поруч.

— Чи є щось… не знаю… щось, чим я можу зарадити? — спитав Деніел серйозно.

Вона спантеличено на нього глянула, здивувавшись, що по-справжньому навертаються сльози.

— Сумніваюсь, що я заслуговую на твою допомогу, Деніеле.

Глибоко з його горла виринув роздратований шум.

— Та й у тебе, — вела далі вона, — власних клопотів не бракує.

Очевидно, що він не розмірковував про довготермінові наслідки того, що трапилось.

— Ти про що?

— Ти тепер теж мішень. Ти знаєш забагато того, чого знати не повинен. Якщо ти підеш додому, повернешся до звичного життя, вони тобі те життя закінчать.

— Не… повертатись?

Він був цілком приголомшений. Її переповнював жаль. Знову згадала, яким далеким було його життя від її. Він, мабуть, гадав, що може все виправити, найнявши адвоката чи написавши конгресмену.

— Але ж, Алекс, я мушу повернутись. Моя команда грає в чемпіонаті!

Не стримавшись, вона розреготалась, і сльози, що навертались, потекли справжніми краплями. Та помітивши його вираз обличчя, вибачливо помахала рукою.

— Даруй, — мовила вона зітхаючи, — нічого смішного. Даруй. Мабуть, моє знеболювальне припиняє діяти.

Він швидко скочив на ноги. — Принести щось? Аспірину?

— Ні, зі мною все гаразд. Просто треба відійти від наркотику.

Підійшовши, він ласкаво поклав руку їй на передпліччя. Запекло, вона тільки почала відчувати синці. Украй важкий буде день.

— Певна? — спитав він. — Нічого не принести?

— Чому ти зі мною такий ласкавий?

Він здивовано на неї поглянув.

— О, здається, я збагнув.

Нарешті, подумала вона. Бо вже починала думати, що зілля, яке вона дала йому під час викрадення, — «Іди за лідером» — наділене якоюсь постійною неврологічною дією, яку вона не помітила під час випробувань.

— Послухай, — мовила. — Після короткої розмови з Кевіном я зберу речі, а потім дам тобі ключі, щоб ти відімкнув кайдани на братові, щойно я буду в машині.

— Але куди ж ти поїдеш? Як лікуватимеш рани?

— Ти знову такий добрий зі мною, Деніеле.

— Даруй.

Вона знову засміялась. Наприкінці звук здригнувся, немов плач.

— Я не жартую, не треба тобі їхати просто зараз. Ти б поспала і отримала б медичну допомогу.

— Такого в порядку денному немає, — вона опустилася знову на стілець, сподіваючись, що він не повірить, якою напруженою та виснаженою вона почувається.

— Я хотів би з тобою ще поговорити, Алекс. Я й гадки не маю, що тепер робити. Якщо ти серйозно казала, що повертатись мені не можна… Я навіть не знаю, як мені починати про все це дбати.

— Я не жартувала. Мені прикро. Гадаю, брат пояснить тобі подробиці. Він, напевно, уміє переховуватись краще за мене.

Він поглянув на брата, який наполовину був одягнений у вбрання Бетмена, із ваганням. — Гадаєш?

— А ти хіба не згоден, Кевіне? — вона була певна, що той вже щонайменше кілька хвилин не спить.