Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

— Не могу знать… Не могу знать… Эх, вы… Снова какая-то девка вырисовывается… А вдруг это одна и та же? И там, в церкви, и когда этого Ковалишина грохнули… Интересные дела…

***

Десь по обіді в оселі станичного з Мешковичів Буревій зібралися Кулинецький повітовий Лось, станичні з Великої Прошеви Зуб, з Лодчина Чогар і зі Стасова Пан Коцький. Ще у хаті були два незнайомці. Усі розсілися за столом. Господиня поставила на стіл кілька тарілок зі смаженою картоплею, солоними огірками, кислою, дрібно пошаткованою капустою з тоненькими стрічечками моркви. Капусту господиня засмачила пахучою олією, від чого в хаті запахло насінням. Мали і печеню. Господар придбав пару кілограмів свіжини в сусіда, який напередодні заколов кабанчика. У центрі стола, наче вісь, навколо якої крутиться усе застілля, стовбичила літрова пляшка самогону, закоркована кукурудзяним качаном. Кинувши оком, чи все зроблено так, як годиться, господиня ледь помітно вклонилася гостям та тихо зачинила за собою двері. Забравши із собою дочку, вона вийшла на вулицю. Сіли удвох на ослінчик та почали лузати насіння, тихенько розмовляючи між собою. Така була зараз їхня дуже важлива справа: лузати насіння та дивитися навколо: чи не з’явиться хтось підозрілий. У такому випадку негайно дати знати батькові, тихенько заспівавши «Несе Галя воду…».

А тим часом у хаті йшла важлива розмова. До Мешковичів, на шляху у Тернопіль, завітав представник Центрального Проводу з Кракова. Він ніс повідомлення надзвичайної ваги.

За великим столом, за яким зазвичай збиралася уся родина станичного, зараз зібралися його друзі, побратими у важкій боротьбі за волю рідного краю, також родина, але трохи іншого плану. Вони прийшли послухати, що їм скаже представник Проводу. Він був зовні непоказною людиною: невеличка борідка, коротко острижене волосся, звичайна статура, побачиш одного разу, вдруге можеш і не впізнати. Його супутник навпаки — виділявся широкими плечима, міцною статурою, різкими рисами обличчя. Наче сокирою на поліні був прорубаний навкіс обличчя рот, очі весь час не мали спокою, без упину оглядаючи кожного присутнього, одна рука його постійно лежала на коліні, мабуть десь там, на мускулястому тулубі, була захована зброя. Нараду почав представник:

— Друзі, я приїхав до вас від Центрального Проводу, з-за кордону. Мене звуть Вітер, а це мій друг та охоронець Мовчазний.

Присутні у відповідь теж назвали свої псевда. Вітер продовжив.

— Мене направив Провід із двох причин. По-перше, я маю проінформувати вас про те, що сталося останнім часом у Кракові, а по-друге, виробити план майбутніх дій на рік-два наперед. У Кракові стався розкол. Революційний Провід відмовився виконувати директиву голови ОУН Мельника, і я вам зараз поясню, у чому тут справа, — представник перевів подих і оглянув усіх присутніх.

«А чи підтримують вони нас? — подумав він, — чи зрозуміють?»

А вголос продовжив:

— Очільник надіслав через свого уповноваженого Романа Сушка директиву утриматися від активних дій проти москалів з огляду на те, що, як він вважає, не за горами виступ Німеччини проти Радянського Союзу. Він певен, як тільки Гітлер покінчить із Англією, то він одразу атакує Сталіна. Якщо старанно проаналізувати ситуацію, то так воно і є. Адже після окупації Польщі Німеччина і СРСР підішли впритул! Сталін загарбав Естонію, Латвію, Литву, Буковину, Галичину, а Гітлер майже усю Європу! Хіба вони помиряться один з одним? — невідомо кого запитав Вітер, і сам же відповів, — та ніколи! Вони зжеруть один одного, ось що вони зроблять. Що нам з того? А нам з того те, що коли німці виб’ють совєти з України, ми матимемо шанс отримати самостійність. Наразі німці постійно демонструють свою прихильність до наших ідей. Он, у Кракові під нашу церкву віддали костьол, у Хелмі православний храм теж віддано під нашу церкву, а архієпископом призначено професора Огієнка і таке інше. На підставі усього цього Мельник вважає, що німці піднесуть нам самостійність у подарунок, а потому виникає питання: чи варто зараз боротися? Чи варто нести жертви, якщо усе за нас можуть зробити німці?

— Хм… — недовірливо хмикнув Пан Коцький, — з якого це дива? Чого б це німцям воювати за нашу Україну?

— От-от! І ми про те ж! Але Мельник прислав директиву: зупинити усі акції, накопичувати сили і чекати. Ми не згодні із такою позицією! Степан Бандера вважає, що ніхто нам волю не подарує, а надто німці. Хіба для того вони завойовували усю Європу, щоб дати волю хоча б одній завойованій країні? Тому наразі треба подвоїти наші зусилля. Якщо Європа стоїть напередодні війни між советами та Німеччиною, то ми не повинні склавши руки чекати на неї. Мусимо використати її для досягнення своєї мети як і будь який інший фактор. Наразі Степан Бандера проголосив іншу політику. По-перше, активізувати наші дії на українських теренах. По суті, ми маємо самі звільнитися від совєтів, використовуючи німецьку підтримку. По- друге, підтримати німців, якщо підготовка до війни проти совєтів матиме місце. Більш того, всіляко сприяти підготовці цієї війни. І згодом використати її для досягнення самостійності України.

— Це правильне рішення! — не втримався повітовий Лось, — підійдуть німці до, наприклад, Тернополя, а тут і проголосимо Українську державу. Не будуть же вони з Україною воювати!

— Це як сказати… Що їм Україна? Німеччина понад усе! — ось що у них найголовніше, — задумливо проказав Пан Коцький.

— Згоден! — докинув Буревій, — цілком згоден. Ось ти, друже Лось, погодився б воювати за Угорщину?

— До чого тут Угорщина? — не зрозумів той.

— Достеменно так! — кивнув головою Буревій, — Україна відноситься до Німеччини точнісінько так, як Угорщина до України, тобто ніяк.

— Ну, про Тернопіль, мабуть, мова не йде, — продовжив провідник, — скоріш за все говорити треба за Львів. Так чи інакше Бандеру підтримала уся наша молодь. Виходячи з цього, Провід прийняв його пропозицію щодо підготовки збройного повстання на Галичині. Якщо усе тут запалає, якщо під ногами московських окупантів загориться земля, то німці не зможуть утриматися. В усякому разі ми зможемо звернутися до них за допомогою. Але тоді вони прийдуть сюди не як господарі, а як наші помічники, а це докорінно міняє справу.

Вітер перевів подих, відпив зі склянки води та обвів поглядом присутніх, зважуючи їхню реакцію на почуте.

«Чи правильно я усе сказав? Чи зрозуміють ці сільські вуйки усі складнощі та тонкощі політичного моменту? — розмірковував він, — складні шляхи до волі! Не кожен зрозуміє, де зрада, а де точний політичний розрахунок!»

Адже саме зараз визначався головний напрямок діяльності організації у найближчі роки. Те, що вирішив Провід — одне. Але ж рішення і залишиться лише рядком