Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

— Ох і дурень ти, Васильку! Такий дурень, аж дим йде!

— А сама? Ха! А сама? Аж підстрибувала!..

Раптом Марійка припинила реготати, притулилася до чоловіка та сказала ледь чутно:

— А як нам добре було разом! Га, Васильку?

Той нічого не відповів, лише поцілував та легенько потяг її у кущі:

— Може, ще разок спробуємо?

***

Незважаючи на пізню годину, Скворцов був у своєму кабінеті. З Тернополя прийшла термінова шифровка: через його район, точна дата невідома, має пройти представник Центрального Проводу ОУН. Він несе з Кракова у Тернопіль директиву Проводу на підготовку до збройного повстання[27]. Десь у районі має відбутися зустріч представника з місцевим активом. Треба було скористатися моментом і придушити усю цю наволоч із представником на чолі.

Але як? Як вирахувати, де вони можуть зібратися? І раптом проста думка осяяла його. Настільки проста, що він одразу не повірив сам собі: адже для того, щоб зібрати місцевий актив, поміж сіл мають піти зв’язкові. Невідомо, скільки їх буде, але ж будуть! Треба терміново влаштувати засідки і спробувати прослідкувати за ними. Не вдасться прослідкувати, тоді схопити та спробувати вибити з них, де відбудеться та зустріч. Діяти потрібно негайно. Шиманський трохи побурчав: виходило, що майже усіх офіцерів відділу треба направити у засідки. Він розумів, що Скворцов має слушність. Негайно була піднята по тривозі рота Коваля. Увесь особовий склад відділу НКВС був використаний для створення засідок. Офіцер із відділу та два бійці з роти — ось і засідка. За браком часу конкретне її місце мав визначити офіцер, а Скворцов лише показав на карті, який шлях кожна засідка мала перекрити. Звісно, усі шляхи в районі не перекриєш, але спробувати половити рибку хоча б такою дірявою сіткою варто. Іншого виходу нема. Наряди вирушали негайно.

***

Першою почула гул вантажівки Марійка.

— Чекай-но, — припинила вона чоловікові залицяння, — наче хтось їде на машині.

— Та звідки… — почав Василь, аж раптом почув гул двигуна.

Вони причаїлися у кущах. Саме напроти них, на шляху, зупинилася машина, з неї вистрибнули три чоловіки.

— Все, что ли? — запитав хтось із кабіни.

— Так точно, товариш лейтенант!

— Внимательно тут! Завтра к обеду сменю. Если кого возьмёте, руки-ноги связать, в рот кляп и пусть лежит. Завтра разберёмся… За ночь, небось, не помрёт… Поехали!

Знов запрацював двигун, і полуторка від’їхала. Прибулі засвітили ліхтарем, оглядаючи кущі.

— Хорошеє место для засады. Кусты растут почти вплотную к дороге.

Марійка з Василем заклякли. Вони навіть дихати боялися, адже засідка була щонайбільше метрах в десяти від них.

Прибулі ще трохи пововтузилися, мабуть, влаштовуючись зручніше, та й затихли.

— На когось чекають, — ледь чутно прошепотіла Марія, Василь приклав пальця до рота: замовкни! Покрутив головою, вишукуючи шпарину в кущах, і махнув рукою, мовляв, йдемо. Крок за кроком, обережно, повільно, нечутно, віддалялися вони від засідки, аж раптом Марія оступилася і зав’язла в багнюці. Вона ледь не зойкнула, але вчасно прикрила рота долонькою. Ногу з болота витягнула без туфлі. У темряві, до того ж поруч із засідкою відшукати її не було можливості. Марійка розпачливо махнула рукою й пішла босоніж. Потихеньку, вдалося вийти з кущів і далі, пригинаючись, щоб їх не побачили на фоні зоряного неба, вони рушили до Стасова. До обійстя йшли обережно, прислуховуючись та озираючись. Пройшли городами, повз ставок. Полегшено зітхнули лише тоді, коли біля ніг радісно заскавчав їхній Барбос.

— Нарешті дісталися… — промовив Василь.

— Ще не все, — відізвалася Марійка.

— Тобто як? — розгубився Василь.

— Я ще до станичного піду, треба повідомити його про засідку. А раптом на когось із наших чекають?

РОЗДІЛ 13

СЕЛО МЕШКОВИЧІ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ

ОБЛАСТІ. ТРАВЕНЬ 1940 РОКУ

Розвиднилося. У кущах, де вночі ледь не попали у засідку Марія із чоловіком, затріщало гілля, хтось голосно позіхнув.

— Тихо ты!

— Так, товарищ сержант… За километр же никого! Светло уже…

— Засохни! Тебя не спросил, светло или темно… Сам вижу!

— Я пойду, отолью?

— Иди, только не светись!

— Есть не светиться!

Щось зашурхотіло, гойднулися гілки, і раптом почувся приглушений зойк:

— Товарищ сержант! Тут следы… Вроде совсем свежие!

— Где?

Цією засідкою командував Гребінкін. Він миттю підбіг до бійця, якій роздивлявся на малесенькій галявинці пляму прим’ятої трави.

— Вроде, спал кто-то…

Гребінкін насторожився, наче мисливський собака, що внюшив дичину. Він мовчки уважно оглядав галявинку. Спершу зім’яту траву навколо, кущі, а потім пішов по колу, вздовж кущів.

— Погоди, погоди… А там что? — запитав він невідомо кого, і обережно обходячи прим’яту траву, підійшов до протилежного краю галявини.

Як він побачив зламану маленьку гілочку? Боєць тільки плечима знизав він подиву, але Гребінкін, не гірш ніж розшуковий собака, вже пішов по ледь помітних слідах і метрів за десять наштовхнувся на велику калюжу, й одразу побачив у ній глибокий слід. Хтось уночі оступився просто в глевке багно. Боєць ішов за командиром слід у слід. Гребінкін заглянув у багно:

— Там вроде что-то есть… Ану, пошарь…

— Так грязь же, товарищ сержант!

— Что?! — не зрозумів Гребінкін, — где грязь?

— Есть! — тут же охолов боєць і поліз у багно, намагаючись не затоптати слід і не надто забруднити чоботи. Засукавши рукав, він заліз у слід рукою і щось там намацав.

— Есть, товарищ сержант! — придушеним від хвилювання голосом скрикнув він і витяг з багна жіночу туфлю.

— Таааак… — протягнув Гребінкін, — похоже на то, что кто-то уходил в спешке и в темноте, а иначе кто туфлю просто так бросил бы? А это значит, что кого-то мы с вами профукали, вот что это значит! Этой ночью тут кто-то был, скорее всего, когда мы приехали, а потом ушёл, а мы проворонили! Вот зараза!

За годину туфлю розглядав старший лейтенант. Її помили колодязною водою, і вона сиротливо стояла на столі. Мабуть, жодної жіночої туфлі у своєму житті Скворцов не вивчав так уважно. А виглядала вона звичайнісінько: сірого кольору, низенький підбор, не нова. Розміру, як кинув оком Скворцов, десь тридцять шостого. Ось і вся інформація.

— Золушка хренова! Это что же? Теперь прикажете на всех окрестных баб туфлю одевать? Ну как же так, Гребенкин? Как же вы ее упустили?

— Не могу знать, товарищ старший лейтенант! Ничего не слышали! Тихо было. Ночью да в кустах не нашуметь — дело невозможное. Может, они до нас оттуда ушились? Машину заслышали и дёру! А мы, пока разгрузились да позицию занимали, вполне