Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

на папері, якщо його не підтримають низові організації, не підтримають люди, які будуть втілювати ці рішення у життя. Звісно, безпечніше сидіти та чекати на те, коли Гітлер вдарить по советах. Звісно, підняте повстання вимагатиме крови, адже совєти — могутній ворог! Армія і енкаведе — сила, яку не просто перебороти, а самотужки і поготів! Лише спільно з німцями можна надіятися на успіх, а більше чекати на допомогу немає звідки[28].

Присутні сиділи мовчки. Надто важливі питання треба було зараз вирішити для себе кожному з них. Адже робити ставку на німців означало привести на свою землю інших окупантів. А дадуть вони змогу проголосити свою державу чи ні, це ще велике питання! Але іншого виходу нема… Самотужки подужати совєти неможливо. І все ж таки, коли німці прийдуть лише на допомогу, шансів отримати власну державу більше. Та й світова спільнота підтримає…

Першим почав говорити Пан Коцький.

— Врешті годі відсиджуватися за пічкою — гарна думка. Житимемо довше. Але й справа від того сидіння не зрушиться з місця, хіба ні? А німці? Що німці… Хіба вони будуть проливати кров за нашу Україну? А допомогу від них прийняти — це залюбки. Я від допомоги самого диявола у боротьбі зі советами не відмовлюсь!

Вітер із полегшенням і навіть із подивом зітхнув. Оце тобі сільські вуйки! Він тут розпинався з півгодини, а цей чоловік усе сказав у трьох реченнях! Він вже помітив, з якою повагою ставляться усі присутні до Пана Коцького. І як він скаже то, напевне, усі його підтримають. Так і вийшло. Після прийняття принципового рішення про початок підготовки до повстання, все пішло просто й швидко. На зім’ятому папірці написали хто, що та коли повинен зробити. За годину всі питання були вирішені. Перед тим, як розходитися, слово узяв Пан Коцький.

— Ось що, друзі. Я не хотів вас турбувати, але моя зв’язкова, яка ходила до Кулинців до вас, друже Лось, учора мало не попала у засідку. Вважай, дивом енкаведисти її не схопили. На кого вони полюють — невідомо, може, і на вас, — він уважно глянув на Вітра, а може, і на нас, — він перевів погляд на гостей з інших сіл, — мені здається, що ми всі нормально дісталися до Мешковичів лише тому, що йшли вдень. Мало по якій потребі люди ходять від села до села? Тому давайте зараз повечеряємо, і друг Буревій усіх нас якось прилаштує на ночівлю, а по домах підемо завтра, після сніданку. Усі погодилися, крім станичного з Лодчина Чогара. Він лише знизав плечима:

— Не можу, ніяк не можу. Сьогодні вночі маю бути вдома, хай би що… Піду. За попередження дякую, буду уважним. Де твоя зв’язкова напоролося на засідку? На шляху між Стасовом та Кулинцями? Тоді я піду просто полем, подалі від шляху. Бог милує…

Чогар пішов, а всі інші почали вечеряти. Самогон був міцним і не надто смердючим, ніжне і добре підсмажене м’ясо стало усім до вподоби, а щодо капусти, то тут господиня на все село славилася! Ні в кого такої смачної капусти не виходило, як у неї, бо мала особливу для цього діжку з доброго дерева, яка й надавала квашенині дивовижного смаку.

Добре попоїли, трошки випили, але про справу більше анічичирк. Після вечері Буревій поклав Зуба, Лося та Пана Коцького на горищі, на залишки запашного торішнього сіна, де господиня завчасно постелила свіжі простирадла. Вітра з Мовчазним поселили в кімнаті, де спали сини, яких завчасно відправили до кумів, за три хати. Пічник довго крутився на сіні і вже почав засинати, коли почув голос Вітра.

— Пане Коцький?

— Друже Вітер? Не спиться?

— А вам?

— Та майже заснув. Щось трапилось?

— Вирішив трохи свіжим повітрям подихати та навколо роздивитися. Та й побалакати хочу з вами з приводу одного питання. Віч-на-віч.

— Зрозуміло. Зараз злізу.

Вийшли на подвір’я. Присіли на ослінчик, Вітер дістав із кишені пачку цигарок та запропонував станичному. Запалили. Замислено дивлячись на світло-червоний вогник цигарки, Вітер не поспішав починати розмову, заради якої пожертвував сном. Нарешті, коли половина цигарки була випалена, сказав:

— Ось що, друже. У змаганнях за волю нам нема на кого ставити, крім німців. Про це ми вже домовилися, і я радий, що ви всі підтримали позицію тої частини Центрального Проводу, яку очолює Бандера. Але, якщо ми чекатимемо на допомогу від Німеччини, то вона буде чекати на нашу. Чим ми можемо допомогти? Адже ми майже нічого власного не маємо, крім ідеї та людей. Ідея наша німцям не потрібна, у них і своїх досить. Я так вважаю, що ми маємо виходити з принципу: хто не з нами, той проти нас. Якщо ми з німцями, то мусимо діяти так, як і вони. А ось щодо людей… Наша головна перевага в тому, що наші люди тут, на теренах, зайнятих майбутнім ворогом Німеччини. Звідси випливає і головна наша задача…

— Розумію — перепинив його пічник і докинув коротко, — розвідка…

— Так, — погодився Вітер, — саме розвідка. Ми повинні знати усе, чим тут дихають москалі. Усе! Ось у вас у Стасові військові з’явилися. Хто такі?

— Аеродром побудували. Кажуть, цивільний. Але кілька начебто військових літаків я бачив.

— Погано, — неочікувано зробив висновок Вітер.

— Що, погано? — не зрозумів Пан Коцький.

— А те, що начебто. Ти, друже, повинен точно знати, які літаки, скільки їх, номер військової частини, прізвища командирів, наявність зв’язку та місце проходження його ліній і ще багато чого, щоб при нагоді дії цих літаків повністю паралізувати.

— Ну й завданнячко…

— Так, нелегке. Крім того, тобі доручено виконання особливого завдання Центрального Проводу. Ти маєш організувати розвідку на території усього повіту. Вся наша організація — таємна, а розвідка — таємниця у таємниці. З цього часу всі організаційні питання, такі, як прийом до організації новачків, проведення будь-яких акцій — тобі забороняються. Щодо розмов про твою участь у підготовці повстання, то повітовому повідомлять, щоб він тебе не чіпав. Наразі, ти повинен сидіти тихіше за павука на полюванні. Твоя справа — розвідка. Раз на місяць до тебе будуть приходити люди. Звідки — це не твій клопіт, вони будуть пред’являти тобі пароль, ти їм передавати інформацію, яку зібрав. Розвідка — справа марудна і часто густо вимагає грошей. Оце тобі на перший час, — Вітер витяг із кишені тоненьку пачку грошей і вручив станичному, — згодом додамо. Але грішми не розкидайся, щоб не привернути уваги. Та й нема у нас багато радянських грошей, май це на увазі. Є питання?