Читати книгу - "Пси господні, Марчін Швьонтковський"

коли він зняв з себе верхній одяг, то помітив, що в кімнаті вони були не самі. На табуреті перед димарем сидів зарослий бородатий чоловік могутньої статури. Їхній прихід відірвав його від лагодження жилета. Його наполовину військове, наполовину цивільне вбрання справляло враження непоєднуваної суміші; важко було розпізнати, до якого стану, гільдії чи професії чоловік належав.

– Ходіть до вогню, – хихикнув Херцбрудер, збиваючи, мабуть, рефлекторно, неіснуючий сніг з чобіт. – Погрійтеся. Скоро знайдеться що-небудь поїсти. Пан, якого ти бачиш, що гріє свої плундри[16], – це пан Кропив[17].

Господар почав возитися зі скринями, очевидно, даючи можливість двом іншим гостям познайомитися між собою. Кропив підозріло глянув на Домініка і повернувся до затягування ремінців між шматками шкіри. Монах підійшов до каміна, а заодно, волею-неволею, і до чоловіка.

– Еркісія, – лаконічно відрекомендувався він.

– Кропив, – буркнув чоловік. Він на мить відірвав погляд від одягу і підозріло глянув на чотки домініканця. – Папіст?

– Католик, так, – відповів Домінік з непорушним спокоєм.

Він зрозумів, що незабаром йому доведеться чотки сховати. Йому не хотілося цього робити, але вимоги його місії передбачали, принаймні частково, збереження інкогніто, а чим далі на північ він їхав, тим більше його релігійний атрибут привертав увагу інших.

– Присуньте собі табурет, – почув він бурмотіння з-поміж густих, кущистих витків бороди, що оточувала обличчя людини, яка сиділа біля вогнища.

Він послухався. Херцбрудер, з його гордістю і веселим блиском у сталевих очах, сподобався йому одразу. Кропив же йому не сподобався анітрохи.

Через деякий час до вогнища підійшов лісничий, несучи мідний казан, наповнений чимось хлюпаючим, і що виявилося юшкою із заячого м'яса. Він повісив казанок над вогнем і роздав гостям по кілька лепішок, які очевидно, пам'ятали ще січневі морози. Коли юшка нагрілась, він налив її в миску.

– Їжте першим, – звернувся він до монаха. – У мене тільки одна ложка, і ми повинні їсти по черзі.

Еркісія почав їсти. Він змерз, лоб його неймовірно розколювався від удару по голові, а тіло почало нагадувати йому, що востаннє він спав добрий десяток годин тому. Пісний бульйон з чорним хлібом здався йому рятівною їжею царів. Він швидко з'їв, зішкріб залишки їжі з дна миски і передав її назад Херцбрудеру, який весь цей час уважно спостерігав за ним. Замість того, щоб покласти порцію собі, він простягнув убогий посуд мовчазному Кропиву і запитав іспанця:

– Ви коли-небудь тримали в руках меч?

– Тримав, – відповів монах.

– Так ось, бачите, ось цей Кропив, як я вже згадував, теж став жертвою Райсів. Удвох це ризик, але вже втрьох можна піти на бандитів і забрати вкрадене, та й винагорода за них у Вюрцбурзі теж є, невелика, але ж є. Вони знайшли притулок у старій лісопилці, яка стоїть пустою відтоді, як частину смолярів вирізали, а частину забрали до війська. Вони сидять там і пердять, якщо не чатують на тракті. Ми з паном Кропивом уже кілька днів про це говоримо, але вдвох... Вони, мабуть, думають, що вам їх доля послала, бо буває, що й два тижні живої душі не побачиш, а тоді яка там їжа для розбійників. А може, це мені вас доля принесла, бо ж є шанс втрьох, і я нарешті матиму мир і спокій... Але треба поспішати, бо сьогодні вівторок, і якщо їм пощастить, то по середах здобич продають на ринку в Кітцінгені, а потім шукай вітру в полі.

– Я б, – очі Кропиви заблищали, – здибав їх, коли вони повертатимуться з Кітцінгена. Моєї шкапини мені не шкода, а от фенігом не погребував би...

– А от я б зневажив, – втрутився Еркісія.