Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата, Тетяна Гуркало"

Про вміння попросити вибачення та раптовий порятунок

Юміл Велівера по праву вважав себе професіоналом. І з цим погоджувалися всі — як зелені новачки, так і суворі ветерани, яким доводилося спарингувати з ним. Але проблема в тому, що, незважаючи на професіоналізм, користуватися вміннями йому доводилося нечасто. Власне, у далекій юності, коли ще не відкрилися інші його таланти, практика у капітана була велика — мама вважала, що спадкоємець повинен починати сходження на трон нічних вовків із самих низів. Інакше гріш йому ціна буде.

Юміл з мамою був згоден.

А потім трапилося воно, виявлення більш цінних талантів. Навіть цінніших, ніж трон вовків. І сувора мама ухвалила складне рішення. За що Юміл був їй вдячний. Ось тільки це не змінювало того факту, що він, незважаючи на всі свої тренування, практично забув — як воно боротися одному, безшумно, підтримуючи купол, що приховує і відсікає звуки. А ще треба було не потрапити під ту гидоту, якою відбиватиметься богопродавець.

Капітан видихнув і натиснув долонею на вікно, яке, як і обіцяла одна гарна дівчина, було відчинене.

У кімнаті було дуже світло. Чоловік невизначеного віку явно пишався молодим, сильним тілом і демонстрував його у всій красі затиснутій у кутку жінці.

Демонструвати, правда, не було кому. Жінку майже відразу після входу в Білячий будинок замінила дуже якісна ілюзія. А магом богопродавець не був, тож нічого не помічав. І дари чужого бога у цій справі допомогти не могли: бог, який ці дари роздає, взагалі глухий та сліпий.

Напевно тому Золоті Тумани за всю історію так і не ризикнули воювати з імперією. Розуміли, що їхній бог не всемогутній. Вся його сила у жертвах, чиї життя він пожирає.

Безшумно зісковзнувши з підвіконня і розбудивши одразу три амулети, Велівера ступив до чоловіка. Той чуже наближення відчув, тільки коли до нього залишалося всього два кроки — чи надто захопився ілюзорною дівчиною, чи надто вріс у свого глухого і сліпого бога.

Воїном цей чоловік не був і повівся по-дурному — замість того, щоб відійти з лінії удару, розвернувся і окинув капітана зневажливим поглядом.

— Ти знаєш хто я?! — гнівно спитав він.

— Знаю, — видихнув Велівера, і ілюзорна дівчина розтанула, пробиваючи дірки у божественному захисті гнівливого чоловіка.

— Та я тебе! — пообіцяв невідоме богопродавець, не помічаючи зникнення коханки, і, мерзенно посміхнувшись, виставив перед собою долоню, над якою запалав чорний вогонь.

Юміл схопив його за зап'ястя і різко смикнув праворуч, розмазуючи вогонь разом із кистю об стіну. Друга рука капітана, спрямована чутливим амулетом, знайшла дірку в захисті і увігнала меч між ребрами, знизу вгору, потрапивши в серце. Висмикнути меч відразу не вийшло, богопродавець почав завалюватися набік, швидше від переляку, ніж дійсно розуміючи, що фактично помер. Тим більше, люди, які вміють проводити крізь себе божественний вогонь, миттєво померти не можуть.

— Прокляття, — прошепотів Юміл, випускаючи ручку меча і відскакуючи назад і праворуч.

Богопродавець смикнувся, як маріонетка, керована невмілими руками. Розчепірив пальці єдиної вцілілої руки і, витягнувши її перед собою, кинувся на вбивцю. Капітан упав на підлогу і миттєво виростив щит на тій стіні, в яку мав прийтись удар божественною силою. Стіна сама по собі цей удар не витримала б. Мертвий богопродавець її б і не помітив, втім, як і ту, що була за нею.

Від щита він відскочив і звалився на спину, але одразу, з не властивою йому за життя спритністю, схопився на ноги і спробував вдарити Веліверу зверху вниз, поки той не встиг підвестися. Капітан вставати не став, висмикнув з наручних піхов один із кинджалів і спробував відрубати кисть, другою рукою хапаючись за меч, що застряг.

Чорний вогонь мертвим восьминогом розтікся по захисту, пропалюючи в ніьому дірки і зникаючи на другому шарі. Рука маріонетки повисла на клаптику шкіри. Зате вдалося висмикнути меч, вдало розвернувши його і розполосувавши ребра. Капітан, не встаючи і не чекаючи, доки сліпе божество придумає, чим замінити такі зручні для проведення своєї сили людські руки, полоснув богопродавця по шиї, відокремлюючи голову. Потім по плечу. І тільки після того, як маріонетка застигла, наче божество думало, а чи потрібна вона йому ще, кинув амулет.

Маріонетка спалахнула і обсипалася попелом. А залишки божественної сили піднялися по стінах кімнати, спалюючи меблі та оббивку, зібралися на стелі важкою краплею і впали вниз.

— Вагітна черепаха! — лайнувся Велівера, підставляючи черговий щит.

Сила по ньому розплескалася чорнильною ляпкою, випалюючи щит і спалюючи саму себе. Бризки полетіли на всі боки, знищуючи те, що ще вціліло. Бік Юміла, саме в тому місці, де зовсім витончився другий шар щита, обпалило, але вогонь одразу зник. А потім зі стелі пішов чорний сніг.

— Ненавиджу це, — пробурчав капітан, задкуючи до вікна.

Схоже, божество знову вирішило пожартувати, і більше до цієї кімнати ніхто ніколи не увійде. А якщо один нічний вовк негайно не забереться, то не зможе звідси вийти.

У вікно він майже випав, ледь утримавшись на досить вузькому карнизі. Закрив стулки, поспішно наростив на склі черговий щит, щоб бризки сили не вирвалися назовні, поки не замруть. Бік знову почав палати, але довелося зчепити зуби і піти до сусідньої кімнати. Де сиділа одна дурепа і, напевно, боялася.