Читати книгу - "Женоненависник"

Це були похмурі, песимістичні твори про самотність, написані людьми, які почувалися в цьому світі одинаками.

Я ще не досяг того віку, щоб безпосередньо розуміти сенс їхніх нарікань. Проте була в цих книжках якась темна й таємнича привабливість, яка змушувала мене збирати їх і перечитувати незрозумілі рядки, доки вони не вріжуться в пам’ять. Я був ще дитиною і не міг своїм розумом збагнути, що належу до «приречених на самотність», про яких у них ішлося. Але інстинктивно я це відчував. Так, я знов і знов повторював ці слова, ці рядки в сліпому екстазі, як ревний молитвеник повторює незрозумілі йому, таємничі слова молитви, з надією та довірою, як хворий приймає гіркі ліки, навіть не знаючи їхнього вмісту.

Я виріс, дожив до теперішнього віку. Тепер я краще розумію зміст цих книжок. Вважаю не зайвим і тобі процитувати одну з них:

«Вночі під час святкувань на березі озера мені трапився якийсь дивак. Я спитав, що він тут шукає.

— Шукаю самотності, — була відповідь.

Я здивувався:

— Цієї ночі проходять велелюдні святкування. Як на березі, так і на воді повно народу, горять вогні, лунають пісні та сміх... Чи не химерна це ідея — шукати тут самотності?

Мій співбесідник відказав:

— Ви не знаєте, що таке справжня самотність... Самотності треба шукати не назовні, а в собі.

Він помітив, що я не осягнув сенсу його слів. Патерицею окреслив навколо себе коло.

— Погляньте, до прикладу, на цю риску. Відстань між нами зовсім мала... Ми бачимо одне одного, я розповідаю, ви слухаєте... Але ця риска розділяє нас... Ви далі від мене, ніж найвіддаленіша з зірок... Ось що таке справжня самотність.

Є тисяча видів самотності: можна задихатися від самотності в порожньому будинку в обіймах жінки, яку щойно спізнав. Хто звідав глибину пустки, залишеної втраченою коханою людиною, того тиша гнітить не більше, ніж гамір. Якщо вдуматись, то хіба той, хто простує кудись самотою чи з товаришем, відрізняється від померлого, себто приреченого на безпорадну самотність?»

Ця книжка розказує дуже правильні речі. Ось ми, хоч наше життя завжди протікало поруч, і ми були друзями, — ми були чужі одне одному, Недждете. Потворність, цей, безперечно, найстрашніший із тисячі й одного виду самотності, прирік мене на довічну окремішність. Я назвав власне лихо найстрашнішим... Ми не чуємо чужих скарг, тож наші власні муки завжди здаються нам страшнішими від чужих, і це ще один із наслідків «довічної окремішності» наших душ.

Погляньмо, що там далі в книжці пишуть: «Страждання; які породжує самотність, обов’язково треба вміти пересилювати, адже жодним співчуттям їм не зарадиш. Люди розуміють лише один вид страждань — свої власні».

Ти, мабуть, вже здогадуєшся, Недждете, чому я пишу ці листи мерцеві, який за стільки років уже, напевно, зотлів у землі. Тому, що будь ти навіть живий, ти все одно не зміг би мене зрозуміти краще.

В природі є незбагненне протиріччя. З одного боку, люди не розуміють одне одного, вони можуть лиш почути відгомін свого страждання в житті іншого. З іншого боку, вони, безперечно, знаходять розраду в тому, щоб поділитися своїм горем, висловити смуток. Я, зрозумівши цю істину, вважав себе в цьому питанні вищим за інших і досі нікому не виливав душу, охоплений несамовитою пихою. Самотньою тінню проходив я крізь натовп, що оточував мене. Втім, тепер я розумію, що причиною цієї бундючної мовчанки не були ані моя витримка, ані моя сила волі. Просто тоді я ще не пережив тієї життєвої бурі, крізь яку судилося пройти кожній людині... І ось вона почалася, ця буря, Недждете... Від живих допомоги я не чекаю. Був би ти живий — я б, може, нарешті, з тобою поділився. Але ти залишив Гомункулуса на самоті саме тоді, коли він найбільше потребує підтримки.

Розповім тобі, Недждете, новину, настільки ж смішну, наскільки й трагічну... Здається, Гомункулус закохався... Гомункулус і кохання... В світі не можна уявити собі нічого кумеднішого, аніж сполучення цих двох слів. Але що поробиш — так сталося... Ти сам добре знаєш, яким сміливим та енергійним був Гомункулус... Його не лякали ні смерть, ні журба, ні хвороби, ні тяготи: одне слово — ніщо... З самого дитинства він боявся лише одного — закохатися...

Перед моїми очима пройшли всі мислимі біди цього світу: кожній можна було зарадити в той чи інший спосіб. Але якщо я з моєю огидною пикою закохаюся — чим тут зарадиш?

Ця думка впродовж багатьох років наганяла на мене непозбутній смуток, тугу. Я був хлопцем вашого віку. Мене теж охоплювали юнацькі мрії та шал. Коли відомо, де болить, то і скаржитися нема чого. Розболівся, скажімо, зуб — вирвав, і все... Але коли, як у мене, болить невідомо що в найглибшому, найтемнішому куточку єства — як тоді бути?

Знов-таки ця сама книжка, в якій ідеться про самотність, дала мені ось яку пораду: «Як члени, коли не рухаються, не працюють — терпнуть, так і серце, і деякі почуття можна загасити, притупити, змусити затерпнути внаслідок тривалої бездіяльності. Як око, що втратило здатність бачити, відсохлий палець, безживна, хвора печінка продовжують своє нечуле, змертвіле існування серед ансамблю живих чутливих органів, так і згасле бажання ховається собі, висхле, десь у закутках серця».

Я намагався дотримуватися цієї поради. Все своє молоде завзяття й волю я спрямував на те, щоб загасити в собі здатність і потребу кохати.

З віком мрії мої згасли, а муки полегшали. Від колишньої туги залишився на згадку лише легенький сум. Мені здавалося, я став таким, яким прагнув. Я навіть почав сам вірити в те, що казав про жінок та кохання:

«Якщо навіть якось вночі до мене прийде пері, торкнеться мого чола своєю чарівною рукою, і я прокинусь казковим красенем-принцом — байдуже! — думав я. — Серце моє вже змертвіло. Я вже не здатен кохати».

Оця моя самовпевненість і довела мене зараз до цього сміховинного й трагічного становища, Недждете...

«Мені вже нема чого боятися кохання», — вирішив я, і вже не надто дбав про те, щоб уникати жінок. Навіть потроху почав виходити в люди, з’являтися на жіночих посиденьках. Так само, як колись, відчувши себе достатньо дужим, аби захиститися від лиха, якого могли б завдати мені люди, я перестав боятися заводити