Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Проте, тікати від нього Валерія не мала наміру. Все, що долітало з-за спини під час їхнього забігу по Прикордонню, це її чортихання з приводу чергових корчів, ямок, кущів, кропиви, але не істеричний лемент про те, куди її тягнуть. І цим вона теж декого йому нагадала. Схоже було, що вона або ж так довіряла своєму викладачу-монстру, або ж відчувала загрозу з боку переслідувачів і та здавалась їй більш страхітливою, ніж професор, що дістав її.

Перед схованою зоною він все ж, хоч і побоюючись, та залишив дівчину без нагляду. Ні, переслідування було ще на відстані не менш пів години – він чув їх, а от це дивне створіння було явно не з розряду слухняних та тих, хто спокійно виконує те, що їм кажуть. Йому потрібно було лиш п’ять хвилин, щоб інактивувати капкани на стежці. Так, місце, де знаходився будинок, в якому можна було спокійно перечекати адаптацію для комфортного переходу другого порогу, було захищеним, та пересторога зайвою не буває.

Передчуття його не підвели: п’яти хвилин виявилось достатньо, щоб його розчудова студентка влізла в капкан. Може, й треба було її попередити, та це тільки відняло би час і невідомо, як вона зреагувала б.

Зреагувала доволі нормально: ледь скиглила, хоча він знав, що біль жахливий. Очима, щоправда, пропікала. Та, знову ж таки, не істерила. Йому вже починало здаватись, що злети з піднебесної виші перед нею дракон вогнедишний, вона би тільки ручкою помахала, розвіюючи дим з його пащеки, та сердито запитала б: «Це – що?!» Виявилось, що Соколовській ще є чим його здивувати.

А, коли він підхопив її на руки, зрозумів, що гальма його повністю злетіли й ремонтувати їх у нього бажання немає. Та все ж, чорт забирай, яка вона легка! Вона взагалі їсть?! Він розумів, чому Власій їй млинці підсовував, та й Тиміш теж. У самого було бажання підкладати їй у тарілку щось ситніше й у великій кількості. Її тоненька фігурка здавалась надто тендітною, хоч ця тендітність їй пасувала, наскільки він встиг розгледіти. І, якби не кляті обставини, через які йому то від болю доводилось її рятувати, то від смерті, він би помилувався, особливо враховуючи, як часто за останні дві доби вона опинялась в його руках, позбавлена то однієї частини одягу, то іншої.

Та виліт Валерії на галявину під час бою, побив усі рекорди безумства, на яке вона була здатна. Коли посеред битви він побачив Полякова, подумки пообіцяв тому конкретний мордобій за пряме порушення наказу, і зсередини неприємно заскреблось, наче передрікаючи неминуче. У захваті бою він намагався не помічати ті внутрішні кігтики – не до того було, та, схоже, вже знав, що побачить наступної хвилини.

Все відбулось надто швидко: насправді – за декілька секунд. Він бачив, як Лєрка вилетіла, сахнулась в бік, скинула руку та, намотавши на неї бісів потік, впала, наче підкошена, ледве скрикнувши від болю. Хтось ще й закляття, що паралізує, на неї встиг накинути.

Його очі, наче кров’ю залило. Все, що відбувалось навколо, він бачив як крізь червону імлу, при чому досить дивно: бачив результат діяння, та не саме діяння. Він не зрозумів, що зробив із поліморфом, з яким бився, почув лиш його стихлий рик та побачив тіло леопарда, що відлетіло від нього. Далі все було так само: зім’яті тіла з рваними ранами та він, що нісся уперед, поки не навис над нею.

Йому насилу вдалось повернутись у людську подобу, та перше, що він зробив, зірвав з дівчини футболку, котра дивним чином піймала закляття на себе, не давши йому розтектись по тілу. Мабуть, тільки це і врятувало її: два міцних удари вона не витримала би, і була би вже мертва. Та вона й так була майже мертва – життя в ній ледь жевріло. Дякувати, бій скінчився, та Ольга зі своєю бригадою була вже на галявині. Його рев не почути було важко, і їй довелось кинути все та летіти до нього, тому що таким вона його ніколи не бачила. Та він і не був таким ніколи.

Все, що він зараз хотів, це повернути до життя одну ненормальну ідіотку, з якої це життя потихеньку витікало. А йому здавалось, що це в нього зсередини щось помирає і він разом з ним. Вперше він відчув бажання вдихнути життя на повні груди по-справжньому. Не з вдячності. Не з надією, що а, ну ж, як щось вийде! Зараз він точно знав, що хоче дихати ось цим кудлатим дивом, навіть, якщо воно не згодне. Нехай. Він почекає. Аби тільки вона дихала.

Вливати їй до рота відновлювальну сироватку було ризиковано. Енергопотенціал Лєри скажено стрибав. Поки все потрапить у кров, вона або просто помре, або сироватка увірветься до кровотоку на сплеску, і тоді вона теж помре. Він запропонував вколювати у вену на спаді. Ольга боялась, оскільки це саме по собі могло викликати сплеск, а той, що піде за ним – її власний – так само доб’є її. Залишався маленький шанс утримати енергобаланс дівчини його силами, і він ризикнув, нагримавши при цьому на ведучого цілителя Лукомор’я.

Вдалось це з великими труднощами. В нього самого ледь не почались судоми, поки він вирівнював енергетику Лєри. Потім вливав в неї енергію, нахабно вигрібаючи її звідусюди, де міг дотягтись, тому що своя вже була лиш трохи більше нуля. Зупинила Ольга, коли його майже хитало.

Лєрка дихала. І навіть ворушилась. Навіть очі розплющила… Чорт! Придушив би тоді, якби шкода не було! І Полякову мало не здасться, як тільки дістанеться до нього!

Перша реакція Лєри після того, як вона більш-менш прийшла до тями, потішила та знизила дещо градус бажання її душити. Коли вона усвідомила, що її викладач вчергове зідрав з неї одяг (та хоч би у пориві пристрасті!), зникла уся її мертвотна блідість, пофарбувавши щоки у гарний маків цвіт, воістину надаючи їй квітучий вигляд. Йому навіть стало шкода цю ще майже дитину (у зрівнянні з ним), що тремтячими руками натягала люб’язно надану ним футболку. Судячи з інформації, їй тільки у листопаді буде двадцять один, якщо вона справді Соколовська, або ж ще на рік менше. А йому вже тридцять чотири. Та думати про цю різницю не хотілось взагалі, особливо після того, як він з’ясував, що на галявину Лєра вилетіла не через Влада, а через нього.