Читати книгу - "Таємна зброя"

Спочатку прийшли телеграми (Делоне, мені, а ввечері в газетах уже з’явились ідіотські коментарі); через три тижні я отримав листа від Крихітки Леннокс, яка мене не забула. «У Бельвю за ним доглядали пречудово, а коли виписали, я поїхала за ним. Ми жили в квартирі Майка Руссоло, який зараз гастролює в Норвегії. Джонні почувався дуже добре і, хоча не хотів виступати перед публікою, погодився записати платівку з хлопцями із «Клубу 33». Тобі я можу це сказати: насправді він був дуже слабий (уявляю, що хотіла цим сказати Крихітка — після нашої з нею інтрижки в Парижі) і ночами лякав мене своїми зітханнями і стогонами. Втішає мене одне, — додавала піднесено Крихітка, — що помер він щасливий і сам цього не відаючи. Він дивився телевізор і раптом упав на підлогу. Мені сказали, що смерть була миттєвою». З чого можна було зробити висновок, що Крихітки при тому не було поруч; так воно й було, бо згодом ми дізналися, що Джонні жив у домі Тіки і провів із нею п’ять днів, стривожений і пригнічений. Він говорив, що хоче покинути джаз, переїхати жити до Мексики і працювати на землі (усім їм у певний момент життя щось таке заходить в голову, це майже нудно), що Тіка пильнувала його і робила все можливе, щоб він заспокоївся і подумав про майбутнє (так згодом говорила Тіка — наче вона чи Джонні бодай колись думали про майбутнє). Посеред телепередачі, яка дуже веселила Джонні, він закашлявся, нараз різко скулився тощо. Я◦не цілком впевнений, що смерть була миттєвою, як Тіка заявила поліції (намагаючись виплутатися із величезної халепи, в яку вона потрапила через смерть Джонні в її помешканні, через марихуану, яка була там напохваті, через інші неприємності, які мала бідолашна Тіка раніше, і не зовсім переконливі результати розтину. Уявляю собі, що́ міг виявити лікар у Джонніній печінці та легенях). «Не говоритиму, якого болю завдала мені його смерть, хоч я могла би розповісти тобі дещо, — додавала ніжно ця мила Крихітка, — та колись, коли матиму більше настрою, напишу чи розповім тобі (здається, Роджерс збирається укласти зі мною контракт про гастролі в Парижі та Берліні) усе, що ти, найкращий друг Джонні, мусиш знати». І після цілої сторінки, присвяченій прокльонам Тіки, яка була призвідницею (якщо вірити Крихітці) не лише Джонніної смерті, але й атаки на Перл-Харбор та чорної чуми, бідолашна Крихітка завершувала: «Ага, щоб не забути: одного разу в Бельвю він довго питав за тобою, думки у нього плутались і він гадав, що ти в Нью-Йорку і не хочеш прийти його провідати; він весь час говорив про якісь поля, переповнені бозна-чим, а потім кликав тебе і навіть осипав тебе прокльонами, бідолаха. Ти ж знаєш, що таке гарячка. Тіка сказала Бобу Карею, що останні Джонніні слова були начебто такими: «Зліпи мою маску», але ти ж розумієш, що в ту мить…» Якби ж то я розумів. «Він дуже розтовстів, — додавала Крихітка в кінці свого листа, — і важко дихав, коли ходив». То були деталі, яких і варто було сподіватися від такої делікатної людини, як Крихітка Леннокс.

Усе це збіглося в часі із виходом другого видання моєї книжки, але, на щастя, я встиг додати некролог, який писався на всіх парах, і фото з похорону, на якому видно багатьох знаменитих джазменів. Тож біографія стала, так би мовити, завершеною. Може, недобре так казати, але я, звісно, маю на увазі суто естетичний бік. Уже говорять про новий переклад — напевне, шведською чи норвезькою мовою. Моя дружина дуже рада цій звістці.

Таємна зброя

Цікаво, що люди думають, буцім застелити ліжко — це достоту те саме, що застелити ліжко, подати руку — завжди те саме, що подати руку, а відкрити бляшанку сардин — це безконечно відкривати ту саму бляшанку сардин. «Але ж усе є неповторним, — думає П’єр, невміло розгладжуючи обтріпане синє покривало. — Вчора падав дощ, а нині сяяло сонце, вчора я сумував, а нині має прийти Мішель. Єдиним незмінним є те, що я ніколи не доб’юся, щоб це ліжко мало презентабельний вигляд». Та байдуже, жінкам подобається безлад у кімнаті холостяка, вони можуть усміхнутися (у кожному зубі проглядає мати) і поправити фіранки, переставити вазу для квітів чи стілець, сказати: тільки тобі могло прийти до голови поставити цей стіл там, де немає світла. Мішель напевне казатиме щось таке, ходитиме, торкатиметься до книжок і лампи, переставлятиме їх, а він дасть їй змогу це робити і весь час на неї дивитиметься, розтягнувшись на ліжку чи сидячи на старій канапі, дивитиметься через цигарковий дим і жадатиме її.

«Шоста година, важлива пора», — думає П’єр. Щаслива година, коли увесь квартал Сен-Сюльпіс починає змінюватися, готуватися до вечора. Скоро вийдуть дівчата з контори нотаріуса, чоловік мадам Ленотр прошкандибає сходами, почуються голоси сестер із шостого поверху, які є нерозлучними, коли настає час купувати хліб і газету. Мішель ось-ось прийде, хіба що заблудиться чи загається на вулиці через ту її особливу схильність спинятися будь-де і починати мандрувати своєрідними маленькими світами вітрин. Потім вона йому розповідатиме: заводний ведмідь, платівка Куперена, бронзовий ланцюжок із блакитним камінчиком, повне зібрання творів Стендаля, літня мода. Такі зрозумілі причини, щоби трохи спізнитися. Якщо так, то ще одна цигарка, ще один ковток коньяку. Йому хочеться послухати пісні Мак-Орлана, і він мляво порпається в купах паперів і зошитів. Без сумніву, платівку взяли Ролан чи Бабетт; могли б і попередити, що беруть його речі. Чому Мішель не приходить? Він сідає на край ліжка, зім’явши покривало. Ну от, тепер треба буде тягнути то за один край, то за інший, вилізе той проклятий пруг подушки. Жахливо тхне тютюном, Мішель наморщить носа і скаже, що жахливо тхне тютюном. Сотні і сотні цигарок, викурені за сотні і сотні днів: дисертація, якісь подружки, два приступи печінкової кольки, романи, нудьга. Сотні і сотні цигарок? Він завжди дивується, ловлячи себе на дріб’язковості, схильності надавати великого значення деталям. Він пам’ятає старі краватки, які викинув у смітник десять років тому, що мали колір поштової марки Бельгійського Конго, предмету гордості його філателістичної юності. Наче в глибинах пам’яті ховалось, скільки саме він у своєму житті викурив цигарок, який смак був у кожної,