Читати книгу - "Таємна зброя"

неймовірно, як вона вигойдується… То не був хтось, завжди шукаєш порівняння… Це була певність, повний збіг, як у деяких снах, коли усі проблеми вирішив, Лен з дівчатками чекають на тебе з печеною індичкою, і ти в машині не натрапляєш на червоне світло. Усе котиться гладко, як більярдна куля. І той біля мене — то був наче я сам, але не займав жодного місця, не був у Нью-Йорку, а головне, був поза часом, без «потім», не було ніякого «потім»… Якийсь час було тільки «завжди»… І я не знав, що це обман, що це відбувається, бо я з головою поринув у музику, і щойно я закінчу грати — бо, врешті-решт, колись треба було дати бідному Холу відвести душу на фортепіано, — як у ту ж мить впаду сторчголов у самого себе…

Він тихо плаче, витирає очі своїми брудними руками. Я◦вже не знаю, що робити: вже так пізно, від ріки тягне вогкістю, ми обидвоє застудимось.

— Мені здається, що я хотів плавати без води, — бурмотів Джонні. — Здається, хотів мати червону сукню Лен, але без Лен. І Бі померла, Бруно. Гадаю, ти маєш рацію: твоя книжка чудова.

— Облиш, Джонні, я не ображатимусь через те, що тобі вона видалась поганою.

— Не в тому річ, твоя книжка добра, бо… бо в ній немає урн, Бруно. Вона — як гра Сачмо[22], така чиста, така ясна. Тобі не здається, що те, що грає Сачмо, схоже на день народження чи на якесь благодіяння? Ми… Кажу тобі, я хотів плавати без води. Мені здавалося… але треба бути ідіотом… мені здавалося, що одного дня я знайду щось інше. Я◦не був задоволений, думав, що добрі речі: червона сукня Лен і навіть Бі — це як мишоловки, я не вмію пояснити це по-іншому. Пастки, аби людина змирилася, розумієш, аби казала, що все добре. Бруно, я гадаю, що Лен і джаз, так, навіть джаз, були, як рекламні оголошення в журналі, як гарненькі забавки, щоб я змирився, як змирився ти, тому що маєш Париж, дружину, роботу… А◦в мене був сакс… і секс, як каже книжка. Це все, що було потрібне. Пастки, любий мій… бо не може бути, щоб не було чогось іншого, не може бути, щоб ми були так близько, відразу за дверима…

— Єдине, що важить — видати із себе все, що можеш, — кажу я, відчуваючи себе неперевершеним ідіотом.

— І щороку перемагати в читацькому голосуванні журналу «Down Beat», ясна річ, — докидає Джонні. — Звісно, що так, звісно, що так.

Я◦помаленько веду його до площі. На щастя, на розі стоїть таксі.

— Та понад усе я не сприймаю твого Бога, — бурмоче Джонні. — І не лізь до мене з цим, я забороняю. А◦якщо він справді там, за дверима, мені це до одного місця. Немає жодної заслуги в тому, щоб перейти на інший бік, бо він відчинить тобі двері. Вибити їх ногами — це так. Розтрощити кулаками, вивергати на них сперму, мочитися на них цілісінький день. Того разу в Нью-Йорку я, гадаю, відчинив ті двері своєю музикою, аж мусив спинитися, і тоді той покидьок зачинив їх перед моїм носом — а все тому, що я ніколи йому не молився, тому що ніколи не молитимуся, бо і знати не хочу цього лакея, який відчиняє двері за чайові, цього…

Бідолашний Джонні, і він ще дорікає, що такі речі не потрапляють у книжку. Вже третя ночі, мамо рідна!

Тіка вернулася до Нью-Йорка, Джонні вернувся до Нью-Йорка (без Деде, яка чудово влаштувалася в домі Луї Перрона, багатообіцяючого тромбоніста). Крихітка Леннокс вернулася до Нью-Йорка. Сезон у Парижі був такий собі, і я сумував за своїми друзями. Моя книжка про Джонні дуже добре продавалася повсюди, тож природно, що Семмі Претцал уже говорив про ймовірну екранізацію в Голлівуді, а це завжди цікаво, коли оцінити курс долара до франка. Моя дружина і далі гнівалася через ту історію з Крихіткою Леннокс, та зрештою нічого насправді серйозного не було. Крихітка підкреслено розпусна, і кожна розумна жінка мала би розуміти, що такі речі не ставлять під загрозу подружню рівновагу, а поза тим Крихітка вернулася до Нью-Йорка із Джонні. Нарешті вона змогла подарувати собі таку втіху — відплисти з Джонні на одному кораблі. Мабуть, вона вже курить з ним марихуану, така ж пропаща, як і він, бідолашка. Нещодавно в Парижі вийшла платівка із записом Amorous — якраз тоді, коли в пресі заговорили про друге видання моєї книжки і зайшла мова про її переклад німецькою. Я◦багато думав про можливі зміни і доповнення у другому виданні. Як людина чесна, наскільки дозволяє моя професія, я запитував себе, чи є потреба показати особистість мого героя в іншому світлі. Кілька разів ми обговорювали це з Делоне та Одейром, і вони насправді не знали, що мені порадити, бо вважали, що книжка чудова і подобається людям такою, як є. Мені здалося, що обидва бояться літературного розгулу: що я урешті забарвлю свій твір у відтінки, які не матимуть нічого спільного із Джонніною музикою — принаймні так, як ми всі її розуміємо. Мені здалося, що думка авторитетних людей (і моє власне рішення, було б нерозумно заперечувати це в даній ситуації) була підставою лишити друге видання без змін. Ретельне читання американських музичних журналів (чотири репортажі про Джонні, повідомлення про нову спробу самогубства — цього разу з допомогою настоянки йоду, промивання шлунка і три тижні в лікарні, потім виступи у Балтіморі, мов і не було нічого) мене достатньо заспокоїло, попри жаль, завданий тими прикрими зривами. Джонні не сказав про мою книжку жодного компрометуючого слова. Приклад (в інтерв’ю, яке у Джонні взяв Тедді Роджерс для «Storming Around», чиказького музичного журналу): «Ти читав, що написав Бруно В. про тебе в Парижі?» — «Так. Гарно написав.» — «Більш нічого не хочеш сказати про цю книжку?» — «Нічого, крім того, що написана вона добре. Бруно — чудовий хлопець». Ще би знати, що Джонні міг сказати, коли був п’яний чи обкурений, та принаймні жодних чуток про якісь спростування з його боку не було. Я◦вирішив не чіпати друге видання книжки і далі представляти Джонні таким, яким він справді є: бідакою із посереднім інтелектом, що володіє — так само, як музикант, шахіст чи поет — даром створювати щось дивовижне, не маючи жодного уявлення про масштаби своєї творчості (щонайбільше — гордість боксера, який свідомий своєї сили). Усе спонукало мене зберегти незмінним цей портрет Джонні; не варто було ускладнювати стосунки з публікою, яка дуже любить