Читати книгу - "Справа зниклої балерини"

бреше, то це зовсім не означає, що садівник – безневинна овечка, – завважив Тарас Адамович і узяв до рук стос паперів. Тека зі справою лишилась відкритою на столі, Міра мимоволі опустила погляд на портрет дівчини, що визирав звідти. Як же вправно вона могла гримуватися, якщо її хтось прийняв за чоловіка? Тарас Адамович прослідкував за поглядом дівчини, закрив теку й налив у її чашку темний напій чи то китайського, чи то англійського походження, але родом із Грузії.

– Ви справді вірите, що сірий костюм санітарного інспектора зможе нам допомогти? – запитала дівчина.

– Міро, Георгій Михайлович Рудий, окрім того, що вигадував історії про божевільну стару, був тим, хто відкрив перший – я тут зовсім не перебільшую – в Російській імперії дактилоскопічний кабінет. А наш із вами знайомий пан Менчиць є працівником цього кабінету.

XV. Десять магічних порошків

Січень 1904 року був навдивовижу красивим. Принаймні таким його запам’ятав Тарас Адамович. Зима трусила снігом вночі майже безперервно, а на ранок все місто було вкрите сріблом. Цю красу ніхто не намагався зруйнувати – вітер забув сюди дорогу. Мрійлива тиша сонного повітря гіпнозувала перехожих, що пробиралися вулицями, раз у раз зупиняючи вражені погляди на деревах і будівлях у снігових шапках.

Сяяли вітрини, виблискували ліхтарики. Біля Поштової площі грала музика, щоб парам веселіше каталося на ковзанах. Співали дзвони Софії, лишаючи тремтливі звуки в прозорому зимовому повітрі. Георгій Михайлович Рудий повернувся з Дрездена, де кілька тижнів тривало його відрядження. Ті січневі розмови з головним слідчим розшукової частини Тарас Адамович пам’ятав досі.

Рудого переповнював ентузіазм, хоч розуміння реального стану речей у київській розшуковій частині додавав ложку дьогтю до його настрою. Бажання запровадити у Києві дрезденські порядки розбивалося об глуху стіну нерозуміння з боку високих міських чинів, які одразу хапалися за голову, коли начальник розшукової частини називав потрібну для реорганізації суму.

Найсумнішим було те, що він мало не втричі скорочував витрати, розуміючи, що навіть такі мізерні кошти навряд чи вдасться вибити з міської скарбниці. Зміни гальмувались на всіх етапах паперово-канцелярських боїв, у яких прохачам рідко вдавалось здобути перемогу.

– Антропометрична система застаріла, вони її майже не використовують, – говорив Рудий.

– Натомість? – вигинав брову Тарас Адамович.

– Натомість вірять у силу дактилоскопії.

Про дактилоскопію вони знали, хоч і небагато. Рудий наголошував на тому, що антропометричні дані часто втрачають актуальність через хворобу чи вік підозрюваного. А от малюнок папілярних ліній…

– Унікальний, Тарасе Адамовичу! У кожної людини свій, уявіть собі.

Тарас Адамович уявляв, однак запал Рудого не надто оцінили в Петербурзі. І хоч офіційно розшукові служби імперії продовжували користуватися антропометричними картотеками, Георгій Михайлович не здавався – на свої кошти відкрив у Києві дактилоскопічний кабінет, того ж таки 1904 року. Оцінити його далекоглядність Тарасу Адамовичу довелося аж у 1911 році, коли саме дактилоскопія допомогла вийти на слід злочинця.

– Розкажіть – попросила Міра, що крокувала поруч з ним.

Він повернувся зі спогадів про сніжний січень десятирічної давнини в теплий вересневий день. Дівчина, що супроводжувала його, була одягнута в елегантну темно-вишневу сукню з акуратним білим комірцем. Капелюшок в тон, сірі чобітки й сумочка – Мирослава Томашевич, поза сумнівом, мала витончений смак.

Вони пройшли повз Флорівський жіночий монастир, який, як більшість храмів у Києві, відкрив свої двері для біженців і поранених. Далі маленька затишна вулиця вивела їх на Трьохсвятительську. Тарас Адамович зловив себе на думці, що йому приємно йти знайомою дорогою до колишнього місця служби, якою він проходив з десяток років. Напевне, міг би дійти до Володимирської із заплющеними очима, тільки не хотілось їх заплющувати.

Осінь дихала над Києвом пронизливою блакиттю. Під ногами – жовтогарячий килим з листя, вздовж вулиці – яскраві вивіски кав’ярень і магазинів. Колишній слідчий навіть зловив себе на несподіваній думці, що непогано було б вибиратися з яблуневого саду в місто хоч іноді. І відразу відігнав її як майже непристойну. Перехопив погляд Міри, згадав, що вона щось запитувала, на хвилину замислився й відповів:

– Років п’ять тому, здається, в 1911-му… – так, я вже не працював, але рекомендував в одній справі звернутися до експерта з дактилоскопії Бокариуса. Шантажист вимагав грошей у… не можу назвати прізвище, але в досить відомої людини в нашому місті. На ім’я жертви було надіслано анонімний лист з точною сумою – повірте, вона була досить великою.

Міра йшла, трохи повернувши голову до співрозмовника, відстукуючи каблучками майже танцювальний ритм. Слухала й усміхалась – чи то своїм думкам, чи то його розповіді.

– Однак шантажист припустився помилки. Замість підпису поставив чорнильний відбиток пальця й написав – не процитую дослівно, але щось на кшталт «Ось той палець, що натисне на курок браунінга, якщо мої вимоги не будуть виконані».

– І все?

– А ще нижче, тим же чорнилом, намалював маленький браунінг.

Міра зупинилась і розсміялась. Малюнок браунінга на аркуші паперу з погрозами виглядав дитячою витівкою.

– І злочинця справді знайшли? – запитала вона.

– Так, за відбитком пальця.

– Але як? Він був у картотеці?

– Не зовсім. У цьому найбільша складність – картотека має постійно поповнюватися, однак поки дактилоскопію не визнали офіційно в Петербурзі, в Києві все робилося на голому ентузіазмі. Картотека була бідною, – він поглянув на вивіску кав’ярні, біля якої вони зупинились, і завважив: – однак це не завадило слідчому запитати в жертви шантажу, кого він підозрює і взяти відбитки пальців у названих осіб. Таким чином зловмисника було знайдено, професор Бокариус виступив на суді в ролі експерта, суд визнав вину підсудного.

– Отож зараз ми теж сподіваємось на дактилоскопію? – запитала Міра.

– Не тільки на неї. Але, так, певні надії плекаємо.

Біля храму Андрія Первозванного повернули на Велику Володимирську. Пірнули в її гомін, рушили далі аж поки не підійшли до будівлі, в якій розміщувалась розшукова частина Київської міської поліції. Міра зупинила задумливий погляд на сходах. Навряд чи думки її були радісними, Тарас Адамович розумів, що дівчина не надто вірила в те, що тут їм допоможуть. Певно, згадувала колишній холодний прийом.

Тарас Адамович Галушко та його секретарка піднялись на третій поверх, пройшли довгим коридором і опинились у кабінеті, де колишній слідчий проводив довгі години роздумів і розмов за часів своєї роботи тут.

У царстві антропометрії на них уже чекав Яків Менчиць. Дивно, але