Читати книгу - "Справа зниклої балерини"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Бо того вечора ви стежили за їхнім столом і попросили мене простежити за нею, – сказав Менчиць. Молодий слідчий скосив погляд на Міру – курсистка била по клавішах у шаленому ритмі.
– Вона зуміла відволікти вашу увагу й спустилась на перший поверх. Хвилин за десять вибігла в хол, а потім – залишила готель. Все, – закінчив Тарас Адамович.
– Але ж ви так і не відповіли на найголовніше запитання, – сказав художник. – Що саме вона робила на першому поверсі?
– Ось це ми й спробуємо з’ясувати протягом кількох наступних днів, – пообіцяв Тарас Адамович.
Щербак зітхнув, як людина, яка дочитала до найцікавішого моменту в книжці й побачила, що кількох сторінок бракує. Міра відстукала мажорну мелодію, підвела погляд від клавіатури. Менчиць стиснув у руках плед, який так і не розгорнув.
– Потрібно повернутись у готель, – сказав він так, наче йому потрібно було повертатись на ешафот.
– Ні.
Опитати тих, хто на час пожежі жив у номерах на першому поверсі, було найпростішим. Тарас Адамович опитав усіх ще зранку. З номерів нічого не зникло – принаймні, за словами опитаних. З’ясувати, хто і чому з них говорить неправду, було складніше. Однак зосередитись зараз потрібно на іншому.
– Пане Менчиць, у комірці на шостому поверсі готелю поліція знайшла сірий чоловічий костюм. Я буду надзвичайно вдячний вам, якщо ви повернетесь у відділок і ретельно його оглянете.
– Ви наказали їм пошукати одяг, який вона могла залишити… – сказав він.
– Не наказав – попросив. Але так, я припустив, що навряд чи вона забрала з собою одяг – готель дівчина залишала з маленькою сумочкою.
– Я витягну з нього всю інформацію, яку тільки зможу, – похмуро пообіцяв Менчиць.
Він затримав погляд на Мірі, кивнув Щербаку, шанобливо попрощався з господарем. Рипнула хвіртка, їй навзаєм каркнула ворона. За столом на веранді атмосфера чомусь враз стала напруженою, хоч основний випромінювач нервозності – Менчиць вже зник за рогом. Тепер епіцентром тривоги стала Міра.
Щербак пішов майже слідом за Менчицем, так само рипнувши хвірткою. Певно, здогадався, що цікавих історій цього вечора більше не буде, тож раптом згадав, що має термінову справу. Напевно, хвіртка вже не могла рипіти по-іншому – за довге життя звикла видавати лиш цей крихкий сумно-меланхолійний звук. Червоноголовий дятел із тополі у дворі сусіда відповів на її скаргу веселим перестуком. У нього були слухачі – дівчина в картатому пледі та старий, що колись працював у поліції. Вони мовчки сиділи на веранді.
Господареві будинку починати розмову не хотілось, однак він розумів, що уникнути її навряд чи вдасться. Зрозуміло, Міра не хотіла ставити свої запитання в присутності свідків. Тепер наважилась:
– Отже, підпал у «Празі» має стосунок до зникнення Віри?
– І так, і ні, – відповів слідчий.
– Не розумію.
– Я й сам майже нічого не розумію, Міро, але спробую вам пояснити.
Він почав говорити, повільно добираючи слова, – їх складно сплітати в речення, коли доводиться згадувати про власні невдачі. Зокрема, як п’ять років тому елегантного пана, що днями вечеряв у «Празі» з дівчиною-палійкою, поліція так і не змогла арештувати. Він говорив про Одесу і дохлих пацюків, підроблені документи й переслідування. Міра, щільніше загорнувшись у теплий плед, слухала уважно, і з виразу її обличчя він не міг зрозуміти, про що вона думає. Ніби той картатий плед звів між ними стіну з прохолодного повітря осіннього яблуневого саду. Дятел полетів геть, натомість ворона залишилася на своєму спостережному пункті, співчутливо позираючи з дерева на дівчину, що сумно крутила у руках вовняну китичку.
– «Збирачі гіацинтів»? – перепитала вона, не очікуючи на відповідь.
Темні тіні лягли на її обличчя. Можливо, вона до останнього сподівалась, що Віра просто поїхала розважитись. А зараз він відбирав у неї цю надію. Бо все-таки краще жити з усвідомленням того, що рідна сестра не зважає на твої почуття, аніж що її викрали бандити. Що вона тепер робитиме? Піде в поліцію? Чи сподіватиметься на диво: самотній старий самотужки розкриє справу, над якою працювала купа кращих слідчих?
– Гарна назва, – сказала вона після довгої паузи.
– Достеменно невідомо, чи вони її придумали, чи це просто легенда, що блукає завулками біля Андріївського… – він замовк на півслові. Вона нічого не сказала. А, може, курсистка просто не знає чи не хоче знати, що вечорами на Андріївському узвозі горять ліхтарі червоного кольору. Про «збирачів гіацинтів» першими в місті заговорили повії.
– А цей Досковський – теж «збирач»?
– Хтозна. Свідчення й інформація уривчасті. Я припускаю, що він тільки співпрацює з ними. Його здібності для тих, хто торгує людьми, корисні, – він зважився розставити крапки над «і».
– Що нам… що ми маємо тепер робити? – запитала Міра.
– Почекаємо, доки наші помічники принесуть нам хоч якусь інформацію. Ми маємо дві зачіпки. Вони не надто надійні.
– Одна з них – сірий костюм. А друга?
– Оголошення від «збирачів» найчастіше друкує газета «Киянин». Її працівники стежитимуть за тим, хто принесе наступне.
Звучало просто, але він не надто вірив у те, що ця зачіпка хоч якось допоможе їм.
– Чому в оголошеннях вони називають його Садівником? – запитала дівчина.
– Я розчарую вас, Міро. Я не маю відповідей на більшу частину ваших запитань, а робити припущення без інформації – шкідливо.
– Але… його могли арештувати вчора в «Празі».
– Так.
– Тоді чому…
Він знав, що їй було боляче. Зараз вона навряд чи зможе зрозуміти, що арешт Досковського нічого не дав би їм. Так, він міг бути винним у зникненні її сестри чи міг би знати бодай щось, аби Віру справді викрали «збирачі гіацинтів». Але чи розповів би він їм? А якщо він працює тільки з документами – а так, найімовірніше і є, тоді й уявлення не має, кого вивозять за його підробками з міста. Арешт Досковського міг налякати чи змусити «збирачів» сховатись на деякий час, але навряд чи повернув би Віру Томашевич.
– Що нам робити? – запитала Міра.
– Шукати вашу сестру, – відповів Тарас Адамович. – У нас є Досковський і білявка, що підпалила «Прагу». Вестимемо розслідування за цими двома напрямами.
– Якщо вірити вашій історії про бабцю, садівник – не злочинець.
– Навіть якщо в моїй історії бабця
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Справа зниклої балерини», після закриття браузера.