Читати книгу - "Королівство у спадок, Олег Говда"

Другий звір був трохи більшим за звичайну кавказьку вівчарку. З таким я напевно впорався б. Але тут маятник відлітав на протилежний бік. Не міг «малюк» наробити стільки бід, щоб селяни його «замовили». Тим більше, поцупити зі стада однорічного бичка.

Натомість третій задовольняв усі вимоги. І досить великий, і водночас не настільки, щоб я не міг його покласти самотужки. Хоча б теоретично.

— Цей годиться, — уточнив вибір.

— Чудово, — схвалив і метр. — Забирайте…

Я навіть рота відкрити не встиг, щоб спитати, що маг має на увазі, коли ведмідь ворухнувся.

Не зрозумів?!

А звір тим часом хитнув головою, наче спросоння, і втупився в нас. Думаю, його подив був не менший за мій. Тільки минув швидше. У звірів мозок не такий великий і на довгі роздуми не відволікається.

Читав чи чув, що ведмідь, перш ніж напасти здіймається на задні ноги, реве і передніми лапами розмахує. Деморалізує супротивника. Мій, мабуть, неправильним виявився. Або від довгого «заморожування» отупів. Звірюга гаркнула, як великий пес і підтюпцем кинулася вперед.

В інших обставинах, я, напевно, встиг би злякатися і прийняти більш виважене рішення, але зараз на це банально забракло часу. Тільки-но за меч схопитися. Зате подальше відбувалося ніби й не зовсім зі мною.

Зброя виявилася в руці швидше, ніж ведмідь зробив кілька кроків, а потім довгим випадом, немов рапірою, я вколов звіра в ніс. Ну як уколов. Це все ж таки меч, а не спиця для в'язання. Зрізав більшу частину.

Звір відсахнувся, заревів від болю і тільки тепер став дибки.

Не гаючи жодної секунди, я метнувся вперед і навскіс, знизу вгору, рубанув найближчу до мене лапу. Перерубати не зміг. Та й не намагався, важливо було завдати рани якомога серйознішої. Тикати вістрям у живіт або груди звіра, коли у нього обидві лапи здорові, все одно що намагатися пробити «млин» із двох мечів. Кожен з яких довший за твою зброю і закінчується гострими, як кинджали, нігтями. Зачепить — кольчуга, як паперова порветься.

Зате тепер, коли у ведмедя залишилася лише одна лапа, нюх теж втрачено, а очі сльозяться від болю, можна спробувати…

— Ну, так… Ось приблизно так все і відбувалося, — схвально промовив голос позаду. — Замри…

Ведмідь застиг, начебто знову перетворився на опудало.

— Вибачте, ваша високосте, що заважаю молодецькій забаві, — маг став поруч. — Але у вас знайдеться безліч справ, важливіших за цю виставу. Основні штрихи покладені, а решта, з вашого дозволу, Дженкінс закінчить. До речі, вам тільки потрібна голова чи всю тушу тягнути в трактир маєте замір?

— Лише голову.

— Це правильно. Літня шкіра тільки на підошви годиться... Але, якщо селяни захочуть і її, то нехай самі приходять. Я потім підкину її десь на видному місці. Та хоч біля того малинника, де ви з Дженкінс зустрілися.

Цікаво. Адже ніхто не згадував, де саме ми зустрілися. Все ж таки я правий, мене чекали. Магія, хвороба б її…

Лісничий тим часом обійшов нас, став перед звіром, примірявся і одним потужним ударом зрубав йому голову. Ведмежа голова важко стукнулася об глинобитну підлогу і, як велика, волохата куля для кегельбану, підкотилася до моїх ніг. Щедро зрошуючи штани та чоботи кров'ю.

— Для правдоподібності, — пояснив маг, утримуючи мене на місці. — Билися ви, мій принц, розважливо, тож уціліли б у будь-якому разі. Але залишитись чистеньким, як із лазні — так не буває. А для вас, якщо я правильно зрозумів, найважливіше, думка тієї чарівної дівчини.

Навіщо заперечувати очевидне?

— Так, мені справді це важливо.

— Розумію та схвалюю. Діви степів вроджені воїни. А в дружбі та коханні — вірні до труни. Якщо ваше серце теж щось відчуло, не заважайте йому. Для принца, який бажає повернути собі королівство мечем, кращої супутниці не знайти. Але якщо сумніваєтеся — відмовтеся негайно. Зради амазонки не вибачають нікому.

— Спасибі за пораду. Врахую... Ага, згадав... Я обіцяв Карлові... корчмареві — кілька жмень воронячого ока. Радикуліт бідолаху замучив.

— Вороне око від радикуліту? — здивовано підняв брову маг. — Цікаво. Ніколи про таке зілля не чув. От уже справді, вік живи, вік вчися і все одно дурнем помреш. Ну, це зовсім не проблема. Хапайте голову і ходімо. Вкажу стежку... Поки нею дійдете того дуба, на якому амазонка спить, якраз ягоди і зберете. А далі ваша високосте — самі. Карту я вам дав. Сподіваюся, не забули — п'ять переходів. Потім повертайтеся до замку. На той час і я вже туди переберуся.

— А мене, ваша високосте, — зобразив поклін лісничий. — Ви завжди знайдете тут. І я завжди буду до ваших послуг.