Читати книгу - "Брутальний лікар"

— Ох, як же цікаво! Тільки я не колишня, а й тепер працюю моделлю.

— Дуже приємно. Іван. — Він припиняє сканувати дівчину поглядом і поштиво цілує подану руку.

— Який ви ще й галантний! Ну, я мушу йти, на жаль. Мене чекають у Львові. До зустрічі!

Вона обережно спустилася на своїх височенних лабутенах східцями й удавано повільно пішла до свого авто. Тієї ж миті Іван устав, поправив піджак, і лише тепер Віка зауважила, що він прийшов з маленьким пакунком від знаного ювелірного бренду. Збентежено покалатав паперовим пакетом, глянув на Віку й сказав:

— Смачного вам десерту, прекрасна пані.

— Ви передумали?

— Втратив бажання, так! Усього найкращого вам. — Він розвернувся й так само швидко, як і прийшов, проте ледь помітно знервовано покрокував до свого авто.

Усередині ресторану за цією сценою спостерігала Мар’янка. Коли Іванова автівка поїхала, вона вийшла зі свого сховку зі склянкою помаранчевого фрешу в руках і підсіла за стіл до Віки.

— О Боже! Хто ця вертихвістка?

— То давня Сергієва пацієнтка. Я ледве цього не сказала, уяви! — вирячує очі Віка. — Вона вчасно тут з’явилася. Упевнена, що то Іванів формат. Ич, як швидко вшився, одразу за нею.

— Так, догнав її біля машини й перепинив. Та вона йому на один зуб. Ну, але й солідний джентльмен той твій Іван. Аж шкода, що у нас не дозволяється тримати чоловічі гареми, — і розсміялася.

— Ага! Вони ніде не дозволені. Уяви, яка б це була морока! — підтримала жарт Вікторія. — Кожному приділи час і увагу, вислухай і підтримай, порадь і допоможи. Знаєш, є така східна приказка: хочеш іти весело — візьми собі когось у компанію, а хочеш іти швидко — йди сам.

— Так, і не кажи. Я одружилася зі своїм Річардом, бо як інакше, якщо ми з різних країн?! Офіційний шлюб накладає на нас певну відповідальність і дозволяє безперешкодно їздити одне до одного. А все інше справді страшенна морока. Рятує те, що ми живемо на дві країни й цінуємо час, який проводимо разом.

Офіціант приніс два мальовничо красивих десерти з морозивом — шоколадний фондан.

— Ой, яка чарівна смакота!

— І калорії, — зауважила Мар’янка й розсміялася: — Але я з’їм! Не пропадати ж добру такому?!

Вона встромила десертну виделку у м’яку поверхню випічки, з якої враз полився густий чорний шоколад і запаморочливо запахкотів. Тоді жінка взяла шматочок білосніжного ванільного морозива, занурила в гарячу чоколядову масу й поклала все це до рота.

— М-м-м-м…

— Королівські ласощі! — також смакуючи, підкреслила Віка й запитала: — Скажи мені, люба, а як справи з вашим малюком?

— Ой! Усе закрилося. У хлопчиська виявилася рідна бабуня, яка запротестувала проти його всиновлення, — засмучено відповіла подруга.

— Як? А де вона раніше була?! Що це за форс-мажор?

— От, таке буває. Саме так і я сказала, що це якийсь форс-мажор. Я стільки нервів потратила, збираючи ці всі документи, часу. Грошей зрештою. А вони…

— Ти з директором дитбудинку переговорила?

— Та що тут уже говорити?! Бабуня — безпосередній родич. Усе!

— Ну, так вона ж старенька, мабуть. Під’їдьмо ще раз туди.

— Не хочу! — Мар’янка втомлено відмахується.

— Як ти можеш так легко відмовитися? Не вигадуй, треба довести цю справу до кінця. Розвідати. Натиснути на всі кнопки, а тоді лише складати зброю. Ти що?! Вдумайся тільки, що ти можеш дати цій дитині і що йому від бабульки?!

— Це правда, дитині там мало світить. Але ж і Річард одразу похнюпився, м’яко кажучи. А все через цю бабу, — вголос метикувала подруга. — Ну, добре. Спробую ще раз.

Кожен день як попередній

(задовго до аварії)

Лікарняні будні в Сергія однакові, за єдиним винятком: дуже рідко буває, що нічого не трапляється екстраординарного. Метушня в коридорах — звичне діло, особливо вранці. Маніпуляційні зайняті, процедурні забиті пацієнтками, одних у палати привозять, інших вивозять, треті приходять самі. В ординаторській повно лікарів та їхніх приватних пацієнтів, які забігають хто чергові аналізи зробити, хто на огляд, а хто зі скаргами. І завжди в таку мить, як на зло, привезуть жінку або з розривом труби, або з кровотечею внаслідок позаматкової, або різкими болями невизначеної етимології, або, або, або… І тоді завідувач, незважаючи на свій статус і прямі обов’язки, що здебільшого пов’язані з організаційною та паперовою роботою, летить першим в операційну, щоб оглянути пацієнтку. Це — його життя, найбільше, що там є цікавого й такого, де він точно знає, що треба робити. Завжди мав якесь шосте чуття до цього. Навіть тоді, коли точно всі вважали, що пацієнтка безнадійна, він ризикував і рятував ситуацію.

Пізніше чув від нових пацієнток відгуки про себе на різних жіночих сайтах і форумах:

— Я прочитала про вас у фейсбучній групі «Людоньки, порадьте!»

— Справді? — Він усміхається. — Компетентне видання?

— Не смійтеся, там якщо порадять, то це — стовідсоткова гарантія.

— Ага! Ну, якщо так, то давайте ваші аналізи, ультразвуки, усе, що маєте, і будемо розбиратися з гарантією ваших «людоньків».

Сміх сміхом, але насправді, за оцінкою одного зі спеціалізованих медичних сайтів, його прізвище — серед найвправніших лікарів-гінекологів в Україні. Він про це знає, звісно, це йому лестить, але німба над головою не робить. Так само щоранку їде до себе на роботу, вітається за руку з охороною при в’їзді до лікарні, вигукуючи крізь опущене бокове віконце авто:

— Сьогодні без авралу?!

— А-я, з ним! Усю ніч туди-сюди воротами махав! — бідкається сивочолий дідуган. — І хоч би хто «насерматер» сказав!

— То «насерматер», дякую! — сміючись, ручкається Сергій.

— О, то людина! — задоволено відповідає охоронець і віддає йому по-військовому честь.

Завідувач гінекології відповідає кивком голови і, проїхавши, недалечко паркує свою автівку в тіні поміж кущами бушпану.

У цей час лікарня лише прокидається: порожньо на подвір’ї, на сходовій клітці (він ліфтом принципово не користується) запах вогкості й хлорки. Щойно помили підлогу. Сонце запустило свої ніжні вранішні промінчики на мокру поверхню і витанцьовувало на ній свій сором’язливий танок. Узагалі в гінекології постійно все миють, бо він пильно стежить за гігієною приміщень. «Красуні, підлога слизька, як льодовий каток. Хто прийшов без ковзанів — лежати в ліжку, поки не