Читати книгу - "Сердечна терапія"

— Тоню, марно ти... Я ж завжди казав, якби не ти поруч... Хіба ж я не ціную... Але погодься, про інших теж жінки дбають, а результату нуль, тож і я не останній дурень тобі дістався, — всміхнувся він, спробувавши перевести все на жарт.

— Точно, мамо, ну чого ти заводиш старої пісні, ще й у новорічну ніч? — підтримав батька Вадим, раптом усвідомивши, що ця картина — просто бліда копія того, що могло би вирости з його стосунків з Анжелою. І то ще в кращому разі, бо вона заходилася його гризти мало не з перших днів, як почали жити разом.

Антоніна мовчки проковтнула ці репліки, звеліла чоловікові налити ще шампанського і рвучко осушила свій келих, не чекаючи тосту. Син із батьком знову подивилися один на одного, зітхнули і теж випили.

Але за кілька хвилин Антоніна не стрималася:

— І чим тобі Анжела була не така?! Гарна, як із журналу, розумна баба, що не так? Гоноруєш?! Ото б одружувалися, ти б і далі своє робив, а вона би кермувала, куди треба, дітей би завели, був би солідною людиною. Одружений чоловік — інший статус, до речі, це не той, що чужими ліжками валандається, хоча...

— Тоню, та чого ти сама себе заводиш? Невже ми так часто збираємося, щоб у свято тут влаштовувати синові прочухана, як колись на партійних зборах? Не склалося з Анжелою, але ж то йому вирішувати, а не тобі...

— Звісно, що не мені, але я б хотіла знати, бо маю право, як мати! — гупнула долонею по столу Антоніна. — Маю право знати, що відбувається в житті мого сина. Якщо вже чоловік живе своїм життям, і нікому я не потрібна... Може, хоч онуки були б. Бо, якщо нікому не потрібна, то я собі знайду заняття... Невдячні ви обоє!

— Мамо, знаєш, я хотів вам дещо розповісти, але вже бачу, що ні до чого це сьогодні. Піду я, мабуть, — підвівся Вадим і витер серветкою губи. — З Новим роком! Роки спливають, а нічого не міняється. Ви тут запліснявіли у своєму житті без особливих проблем. Все у вас наче є, а життя немає. Якби ви хоч уявляли, що у мене в лікарні відбувається щодня, що інші люди долають, щоб вижити фізично і матеріально... А ви тут незрозуміло на що сили витрачаєте. Чого вам не вистачає, блін?! А про Анжелу — знаєш, мам... Я все одно не зміг би жити з людиною, яка мене не те що не розуміє, а й не намагається зрозуміти. Вибач.

Ігор Соломатін завмер, дивлячись на сина, зазвичай чемного і слухняного, якого враз прорвало на таку промову. Дорослий став... І сказав таке важливе, таке, що сам він за все життя не зміг промовити дружині. Та що там, він не наважився собі чесно зізнатися, що так і прожив життя з єдиним своїм коханням, яке навіть не намагалося ніколи його зрозуміти. Ігор перевів погляд на Антоніну. Навряд чи та зараз була готова до діалогу. Звісно, дурню він затіяв із тією Сонею, не спрацював його план «ренесансу почуттів». Мабуть, і не було їх ніколи. Розповісти все чесно, коли син піде, чи вже мовчати? Чи написати їй все листом... А вона йому відповість: «Ну, тоді й не ображайся, що у тебе роги виросли!» І що далі? Він і сам уже не відав, чого хотів тепер від Антоніни, від їхніх стосунків, здавалося, що тільки якийсь форс-мажор може розімкнути це коло.

Дружина, не дивлячись на сина, який уже вийшов з-за столу, та на чоловіка, що сидів, мов йому заціпило, потягнулася до пляшки з коньяком, хлюпнула собі в келих з-під шампанського, рвучко випила, встала і мовчки пішла у спальню. У дверях озирнулася:

— З Новим роком! Хотіла як краще, а вийшло як завжди. Мене б хто спробував тут зрозуміти. Та на хріна я вам, як є кращі?!

Вона театрально грюкнула дверима вітальні, а Вадим стривожено глянув на батька:

— Тату, що у вас тут відбувається?

Мабуть, це питання мало означати «У тебе хтось є?», але син не наважився поставити його руба.

— Нічого. Дурна історія. Нічого такого. Ти ж знаєш, чим для мене завжди була Тоня. Нічого такого, про що ти подумав. Боюся, що й чоловіки бувають кращі, — зітхнув він. — А ти роби, як тобі серце підказує. Не жени коней.

— Божевільня, — знизав плечима Вадим. — Ну, ти той... Тримайся тут. А я піду, вибач. Хоч трохи висплюся, бо правда, втомився. Останніми днями оперуємо, як у прифронтовому шпиталі.

— Іди. Відпочинь. Я тобою пишаюсь, — усміхнувся батько і стиснув синове плече.

Вадим усівся в машину і дістав мобільний. Була перша година ночі, і йому дуже хотілося почути голос Шурочки, але телефонувати він не наважився, хоча новорічна ніч і дозволяє обійти правила буденного етикету. Вони говорили за годину до півночі. «Дівчата» святкували вдома, з дідусем та бабусею, тихо, скромно, старомодно. Власне, і його домашнє святкування теж було без екстриму, якщо не рахувати чергового скандалу, влаштований матір’ю. Рік тому батьки святкували в Єгипті, а вони з Анжелою бронювали столики в ресторані, відгуляли з її друзями, всім було ситно і весело, але у Вадима за два дні перед тим помер маленький пацієнт, і яскраве свято здавалося вкрай штучним. На жаль, не всі намагання хірургів вінчає успіх. Може, ще й тому мчав він нещодавно вночі на ту повторну операцію і просив дорогою сили небесні, щоб це маля не підвело...

Неподалік вибухнули й освітили двір петарди, Вадим здригнувся. Почувся сміх та життєрадісні вигуки — перші компанії полишали столи і виходили веселитися на засніжену вулицю. Вадим завів двигун, дістав мобільний і написав Шурочці SMS’ку: «Шкода, що ми зараз не разом. Чекатиму. О». Це «О» він вигадав кілька днів тому, коли хотів написати їй «обіймаю» і раптом усвідомив, що можна це намалювати — літера «О» видалася йому символом обіймів, коротким і зрозумілим. І він став закінчувати нею всі SMS’ки до Шурочки. Вона не перепитувала. Здогадалася? Чи вирішила залишити таємницю таємницею?

Несподівано у вікно постукали. Біля машини стояла дівчинка років тринадцяти і щось показувала руками. Він опустив скло. Дівчинка простягнула йому дві ялинкові прикраси — невеличкі блискучі кульки:

— Це вам на два щастя!

— Тобто? —